Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Федот чекав мого повернення. Сам наповнив склянки, та пити не став. Подивився уважно важким поглядом, який передує тій стадії сп'яніння, коли виникає питання «чуєш, мужик, а ти мене поважаєш?» і, як продовження: «А ти хто такий?».

— Ну, кажи вже. Що тобі від мене треба?

— Мені?.. — щиро здивувався я.

— Ти ж до мене підсів, а не навпаки… — не дав збити себе з пантелику стрілець. — То або викладай, або провалюй. Мені все одно.

— Женеш?

Дивно, ворожнечі в Федотовому голосі не чулося.

— Ні, — відмахнувся той. — Попереджаю. Якщо ще одну склянку прийму — розмовляти не буде з ким.

  — Поважна причина, — погодився я. — Але насправді мені від тебе нічого не треба. Окрім компанії… Я — мандрівник. Подорожую світом. Щоб на нього і на людей подивитися, ну і себе показати… Люблю історії різні послухати. Не повіриш — кого не візьми, хоч найплюгавішого чоловіка, такого, що й плюнути в його бік ліньки… А як почне про життя своє розповідати — заслухаєшся. Готовий сперечатися на талер, що й у тебе знайдеться що розповісти.

— Є, звісно… та не про твою честь… — буркнув Федот і потягся до склянки. Очевидно бажаючи поставити крапку в неприємній для нього розмові.

— А ти не поспішай, — притримав я його руку. — По-перше, — я бачу: гризе тебе журба темна. І якщо все в собі триматимеш — може зовсім доконати. А по-друге, — слухач я вдячний. Все, що дізнаюся, завтра зі мною з міста назавжди поїде, ніби й не розмовляв ні з ким. Ну, і по-третє, — чим чорт не жартує, коли Господь спить... Раптом, я саме той, хто тобі допомогти зуміє? А ні — так і ні, гірше все одно не стане, хіба не так?

Стрілець задумався. Залишив склянку в спокої. Потім рішуче гримнув долонею по стільниці і мотнув головою:

— Гаразд. Слухай… Сам я родом із Нижнього Новгорода. Останні роки служив у московських стрільцях. Потім сюди перевели, служити у Ловецький наказ. Дичину б'ю для царського двору. Хороша служба, на відміну від солдатської. Грошовита. Тому що і на утриманні, і якась здобич понад те, що здаю, завжди заваляється. А купці зайвих питань не ставлять. Загалом, осів я тут, став розсудливим. А цієї весни і молоду господиню в хату привів... — Федот зітхнув тяжко, потягся до штофа, але зупинився і продовжив розповідь.

— Усім би життя гарне, якби не Касьян, піддячий Таємного наказу. Сам худий, борідка козляча, на оці більмо, руки весь час холодні й вологі, як у жаби. Гидота, а не людина. Не те що говорити, дивитися нудить. Дітлахи від нього, як від опудала городнього сахаються. А йди ти, поклав око на мою красуню. Паскуда… Але оскільки знав, гнилиця, що Настуня мені вірна, то й придумав каверзу по своєму невеселому відомству. Нашептав нашому дякові, ніби я хвалився прилюдно, що в лісі дивного коня бачив. Масті білої та з рогом на чолі. А цар наш, щоб ти знав, до рідкісного звіра дуже охочий. Ось і дали мені доручення — знайти і добути цю тварюку. Живою чи мертвою, але доставити. А інакше — зі служби геть і в острог.

— І що робити надумав? — Зацікавився я. Невже тут казкові єдинороги бувають?

Але Федот тільки плечима знизав.

— А що я можу зробити? Звіра небаченого не здобути, бо немає такого. Кому як мені цього не знати краще за інших. Втекти?.. Один я, скажімо, не пропаду. А молода жінка? З нею як?

Федот глянув на мене так, наче поради питав.

— У Тулі одну залишити — все одно, що самому під перину Касьянові покласти. З собою забрати — за втікачами погоню надішлють і раніше чи пізніше все тим же острогом закінчиться. Якщо Настуня, ще до того часу, лихим людям не дістанеться. Після того, як мене уб'ють таті. З такою красунею мандрувати, все одно що мішком із золотом на кожному перехресті дзвеніти. А від зграї голодних вовків навіть ведмедеві не відмахатися. Які б у нього довгі пазурі не були.

— Розумно міркуєш, — погодився я. Покажися вони на очі такій зграї, як у Кривого... — А з піддячим поговорити не пробував? Присоромити чи пригрозити?

— Хотів… Та тільки його слуги мене далі ганку не пустили. А сам він у віконце висунувся і попередив, що як ще раз біля свого подвір'я побачить — висіти мені на дибі, як бунтівникові супроти царської волі.

— Трясця, сіль йому в печінку…

— Але я все одно придушу гниду… — горілка своє зробила, і туга-сум почала змінюватися безшабашною завзятістю. — Ось зараз піду і задушу. Острогу все одно не минути, то хоч Настуня спокійно жити зможе. А не ховатися все життя від сластолюбця богопротивного...

— Розумно, — притримав я стрільця, що поривався встати з-за столу. — І мужньо… За це обов'язково треба випити. А ще — за удачу...

— За успіх треба… — погодився Федот і одним духом спорожнив склянку. Потім тяжко опустився на лаву. — Зараз…

— Слухай, я нічого в місті не знаю. У Касьяна будинок з різьбленими віконницями та зеленим дахом?

— Шо? — закліпав здивовано стрілець. — Яким ще зеленим дахом?.. Хто тобі таку дурницю сказав? Звичайний дах, гонтою шитий. Коник, щоправда, вигадливий. У вигляді собачої голови. І ґанок… дуже скрипучий… зараза.

Федот поклав важку голову на руки і мирно засопів. Добре, саме те, що потрібно.

— Хазяїне…

— Так пане.