Читати книгу - "Мої сімейні обставини, Анна Лерой"

Чи я зробила тоді правильний вибір?

Можливо, мені слід було залишитися хоча б заради Левіса. Його мрійлива натура проявилася досить рано і потребувала контролю. Але я не бачила себе в ролі турботливої старшої сестрички і не була заміною матері. А братик і сам справлявся. Для нього я стала просто прикладом однієї з двох можливих доль. Левіс міг залишитися в Феніксі і стати на сторону Аміра, а міг покинути рідні землі. Але життя розпорядилося так, що він не поїхав нікуди і не став ні на чию сторону. Адже можна жити на самоті в своєму вигаданому світі, навіть перебуваючи серед натовпу.

Ми троє стали настільки різними, що складно сказати, як взагалі могли переплестися наші долі, якби не кровна спорідненість. Зустрілись би ми взагалі? Розмовляли би? Але чи могла я стати ближчою до братів і не пожертвувати своїми мріями? Напевно, могла б, але тоді я не знала як це зробити. А зараз через обставини, що склалися, вже пізно щось змінювати.

* * *

За роздумами проходить вечір. Зовні згущаються сутінки, і я виходжу зустрічати перші зірки. Вежа Пташиного дзьоба в моєму розпорядженні. Спочатку я довго деруся по сходах нагору. Заглядаю в старі класні кімнати, невеликі, з запорошеними пилом столами і старими схемами на стінах. Колись тут було досить гамірно і людно. Я проводжу пальцями по монолітній двері до бібліотеки. Її відкривати немає сенсу. Інакше я застрягну серед книг, і тоді не те що зірки пропущу, але і в Фенікс не виберусь в найближчі кілька діб.

Чим вище я піднімаюся, тим крихітнішими стають приміщення на поверсі і більш вузькими сходи. Знову кілька кабінетів — порожніх, безликих, давно зачинених. Колись їх займали відьми, та вони давно покинули цей світ і тепер спочивають на кладовищах. Як вийшло так, що Пташиний дзьоб обезлюднів?

Я пам'ятаю роки свого дитинства і юності. Усередині стародавніх кам'яних стін було шумно майже цілодобово. Вибухали зілля, літали відьми, старші повчали молодших, учениці сперечалися над книгами і котлами. За бажанням тутешні збиралися у вітальні і грали на музичних інструментах, по черзі готували, разом зустрічали гостей...

Загалом Пташиний дзьоб міг вмістити близько сотні учениць і дорослих відьом, але рідко коли кількість тутешніх мешканців досягала хоча б тридцяти. Закінчивши навчання відьми не сиділи на місці. Старші учениці часто залишали школу, виконуючи різні завдання, гості як з'являлися, так і зникали. Але такий спорожнілий Пташиний дзьоб мені незнайомий. Якби не Рада, то те, що відбувається, могло б здатися мені сном. Дуже сумним сном.

Родись я відьмою, то якраз настала б пора повертатися мені в рідний край. Я б вела за собою двох-трьох зовсім безглуздих дівчат, які перо насилу піднімають в повітря. Але я вела б їх з гордістю, бо це мої майбутні учениці.

Я би прийшла до Аміра не як сестра, а як правочинна спадкоємиця древніх стін на цих білих скелях — відьмацької школи цих земель. А брат відразу би підтвердив мої права і розіслав по всіх землях Флейм оголошення про те, що Пташиний дзьоб знову відкриває вхід для всіх здібних і охочих. Потреба замикати хвіртку зникла би у перший тиждень. Пташиний дзьоб гостинно приймав би новеньких… Непомітно коридори наповнилися би звуком кроків, вогонь в каміні вітальні яскраво горів би, з лабораторії тягнуло би дивними запахами, а з книг зникли би пил і павутиння.

А потім юні відьми вночі таємно літали би з обриву до морського узбережжя, шльопали би босими ногами по солоній воді, бризкалися би, бігали б і намагалися би не верещати. Після опівночі, підтримуючи одна одну, вони би поверталися до стін обителі, горді, що обхитрували вихователів і наважилися на подібну вилазку. А я б дивилася на все це неподобство з невеликого майданчика на вершині маяка, піклуючись про безпеку учениць, і згадувала би свій перший спуск зі скель. І так дійсно могло би бути...

Але не збулось.

Я похмуро хитаю головою. Думки про нездійснене стоншуються і перериваються. Дурість це все. Настане день — і інша відьма прийде до нового оберегу Флейм і оголосить про своє бажання відновити школу в Пташиному дзьобі. Буде вона колишньою ученицею моїх тіточок або бабусь чи ні — не має значення. Важливо лише те, що стародавні стіни знову заповняться шумом і голосами, в лабораторії закиплять зілля, а стеля у вітальні поповниться ще одним або двома десятками написів. Тільки це важливо, а не мої «якби».

Нарешті сходи закінчуються. Я вивалююся на обгороджений крихітний майданчик, захекавшись і на тремтячих ногах. Голова трохи паморочиться, останній відрізок підйому дуже крутий, а сходинки високі. Але краєвид, що відкрився мені, коли я зуміла заповзти на самий верх, вартий усіх зусилль.

Я встигаю до того, як сутінки згущуються остаточно, тому добре бачу підсвічені сизим стіни Фенікса на горизонті, далекі кораблі на рейді та порізану камінням прибережну смугу. Останні відблиски сонця зникають в товщі води, море з висоти здається ідеально гладким, хоча раз у раз ближче до берега видніються білі смуги піни.

Вниз дивитися і страшно, і весело. Напевно, непорозуміння між звичайними людьми і відьмами починається саме в ту мить, коли кожен з них схиляється над прірвою, заглядаючи в безодню. Тоді, коли нас сковує страх і передчуття близької загибелі, відьми починають відчувати єдність з навколишнім світом і власну здатність не підпорядкувати цей світ — ні, їх сила не для цього — а влитися в нього. Стати одним цілим.

Я — звичайна людина, але занадто довго жила пліч о пліч з відьмами, щоб дати страху зіпсувати мені можливість насолоджуватися прекрасним краєвидом. Та все ж перед тим, як зробити крок вперед, я ретельно перевіряю камені під ногами і чіпляюся пальцями за бортик.