Читати книгу - "Аптекар"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Одне відчуття намагалося прорватись на поверхню, поки вона впорскувала у штатив хімічну сполуку, що розбудить суб’єкт, але вона легко його придушила. У Деніела Біча було два єства. Як і в неї. Тепер у ній прокинулось інше єство, те, яке у відділі називали Аптекар, а Аптекар — це машина.
Безжальна та невпинна. Її монстр зараз на волі.
Сподівалася, його теж прийде погратися.
Нова сполука потекла по його судинах, а його дихання стало не таким рівним. Рука, що довго звисала, напружилась, зігнувши пальці в кулак, і натягнула фіксатор. Попри те, що він ще досі був здебільшого безтямний, його обличчя насупилось, і він спробував перекотитись набік. Коліна здригнулись, сіпнувшись у кайданах на литках, і раптом він розплющив очі.
Вона тихо стояла скраю столу, спостерігаючи за тим, як його охопила паніка.
Дихання різко почастішало, серцебиття зросло, тіло корчилось у путах. Він дико вдивлявся у пітьму, намагаючись збагнути, де він є, побачити щось знайоме. Раптом завмер і напружився, прислухаючись.
— Агов? — прошепотів.
Вона стояла непорушно, чекаючи на слушну мить.
Протягом десяти хвилин він почергово то смикав кайдани, то прислухався до власного різкого й приглушеного дихання.
— Рятуйте! — вигукнув нарешті голосно. — Чи є хто тут?
— Привіт, Деніеле, — мовила вона спокійно.
Його голова смикнулася назад, шия витягнулась, поки він роздивлявся, звідки пролунав голос. Це не інстинкт професійних солдатів, — зазначила вона, — вони не підставляють шию таким чином під уразу.
— Хто тут? Хто це?
— Насправді неважливо, хто я, Деніеле.
— Де я?
— І це не має значення.
— Чого ти хочеш? — майже заволав він.
— Отже, ти все збагнув. Саме це питання має значення.
Вона обійшла навколо стола, щоб він зосередився на ній, хоча світло досі падало на неї зі спини, тож обличчя лишалося переважно затіненим.
— У мене нічого немає, — заперечував він, — ані грошей, ані наркотиків. Я нічим вам не допоможу.
— Мені речі не потрібні, Деніеле. Я хочу — ні, вимагаю — інформації. І дати її мені — твій єдиний шанс вийти звідси.
— Я нічого не знаю. Нічого вагомого! Благаю…
— Припини, — гаркнула вона голосно, і він зробив шокований вдих.
— Ти слухаєш мене, Деніеле? Це ключова мить.
Він кивнув, швидко моргаючи.
— Мені треба отримати цю інформацію. Іншого варіанта немає. І якщо буде необхідно, Деніеле, я завдаватиму тобі біль, допоки не отримаю те, що маю знати. Я дуже тебе скалічу. Не те, щоб я дуже цього хотіла, але мені й не важко. Я все це тобі розповідаю, щоб дати тобі змогу вирішити зараз, поки я не розпочала. Скажи мені те, що я хочу знати, і я звільню тебе. Усе так просто. Обіцяю, що не скривджу тебе. Так я збережу час, а тебе це позбавить багатьох страждань. Я знаю, що ти не хочеш мені розповідати, але, прошу, усвідом, що тобі доведеться все одно мені все розповісти. Звісно, це забере трохи часу, але, зрештою, потім ти будеш неспроможний спинитись. Усі ламаються. Отже, зроби цей неважкий вибір зараз. Бо пошкодуєш, якщо цього не зробиш. Збагнув?
Вона промовляла ті ж самі слова до багатьох, безлічі допитуваних суб’єктів за свою кар’єру, і зазвичай вони виявлялись досить дієвими. У сорока відсотках випадків саме по цих словах суб’єкти починають говорити. Певна річ, вони не завжди закінчують зізнаватись, тож доводиться проводити ще певні пошукові роботи, але є непогані шанси, що, можливо, отримаєш найперше визнання та трохи необхідної інформації вже зараз. Статистика різнилася залежно від того, з ким вона працювала; майже в половині випадків переважно військові починали розкривати інформацію вже до того, як вона починала катувати. Лише 5—10 відсотків справжніх шпигунів починають говорити, поки їм не завдавали фізичного болю. Такий самий відсоток у релігійних фанатиків. У випадку з низькосортними лизоблюдами її промова спрацьовувала у 100 відсотках випадків. І жоден провідник ніколи не зізнавався у жодній дрібниці, поки йому не завдавали болю.
Вона справді сподівалась, що Деніел виявиться захваленим підлабузником.
Він, озираючись, здивовано дивився на неї, поки вона говорила, на його обличчі застиг страх, але наприкінці її промови він приголомшено примружився й насупив брови. Не на такий вираз обличчя вона сподівалась.
— Чи ти розумієш мене, Деніеле?
Він спантеличено заговорив:
— Алекс, Алекс, це ти?
Ось саме через це ніхто не контактує з об’єктом заздалегідь. Вона відійшла від сценарію.
— Звісно, насправді мене не так звати, Деніеле. Ти ж розумієш.
— Що?
— Мене звати не Алекс.
— Але ж… ти ж лікар. Ти мені допомогла.
— Я не такий лікар, Деніеле. І я тобі не допомагала. Я накачала тебе й викрала.
Його обличчя було спокійним:
— Ти була до мене доброю.
Вона придушила зітхання.
— Я діяла так, як мала, щоб привезти тебе сюди. Тепер мені треба, щоб ти зосередився, Деніеле. Треба, щоб ти відповів на мої запитання. Ти скажеш мені те, що я хочу знати?
Вона знову помітила на його обличчі сумнів. Він не йняв віри, що вона насправді його скривдила, що те, що відбувається, — правда.
— Я скажу тобі все, що ти хочеш знати. Але я вже казав, що не знаю нічого істотного. У мене немає ані банківських рахунків, ані, приміром, карт скарбів абощо. Звісно, нічого такого, щоб заслужити все це.
Він спробував показати щось скутими руками. Побачивши себе таким, він ніби уперше усвідомив, що голий. Він почервонів — обличчя, шия та посередині нижче грудей — і машинально потягнув на себе кайдани, немов намагаючись прикритися. Дихання та серцебиття знов почали скакати.
Нагота: і чорні спецагенти, і хлопчики на побігеньках у терористів — усі вони однаково її ненавиділи.
— Мені не потрібна карта скарбів. Я роблю це не для своєї вигоди, Деніеле. Я прагну захистити невинні життя. Поговорімо про це.
— Не збагну. Як я тобі допоможу в цьому? І чому б я був проти?
Їй не подобалося те, що відбувалося. Ті, хто чіплялись за слова про незнання та невинність, часто довше розколювались, ніж ті, хто усвідомлював свою провину, але рішуче прагнув не продавати свій уряд, свій джихад чи своїх товаришів.
Підійшовши до столу, вона взяла перше фото. Дуже чітку світлину де ла Фуентеса крупним планом, зняту під час спостереження.
— Почнімо з цього чоловіка, — мовила, тримаючи фото йому на рівні очей і освітлюючи його світильником.
Цілком незворушний, жодної реакції. Лиха ознака.
— Хто він?
Цього разу вона не стримувала зітхання.
— Ти робиш хибний вибір, Деніеле. Поміркуй над тим, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аптекар», після закриття браузера.