Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

– Чому? – Хлопець явно засмучується.

– Дідусь почувається не дуже добре, вчора і сьогодні вранці був підвищений тиск,– відповідаю я. 

– Зрозуміло, тоді – звісно, давай перенесемо, – киває він. – Може, тоді завтра?

– Не знаю, мабуть, – не дивлячись на нього, я обмірковую варіанти відмови. Ось настирливий. Але ж так не хочеться псувати з ним стосунки. Адже Денис єдиний у класі, хто до мене добре ставиться.

– Я поки не знаю, Деню, – я набираюся духу. – Нічого обіцяти не можу. Залежить від того, коли одужає дідусь. Я не можу ходити й розважатися в такій ситуації, сам розумієш...

– Розумію, – киває головою на знак згоди.

Як же мені викрутитися? Ну як йому сказати, що немає жодного бажання з ним йти?

– Подивимося, Денисе.

– Зрозумів.

Мене виручає той факт, що ми з Денисом заходимо до кабінету і говорити на цю тему в присутності інших однокласників стає незручно.

Тут стоїть повний розгардіяш і галас.

Нам із Денисом залишається тільки зайняти найближчу вільну парту, оскільки пробратися вглиб класу, через однокласників, які інтенсивно жестикулюють і сперечаються, не є можливим.

Виявляється, Неллі Вікторівна пропонує розсістися за партами виключно "хлопчик – дівчинка".

Йде активний перерозподіл сфер впливу. Комусь не підходить парта, хтось не радий сусідству.

Спостерігаючи, до чого призвела її пропозиція, вона вже на радіє, що проявила таку ініціативу. Мабуть, була б щаслива залишити все як є. Але, виявляється, знаходяться прихильники такого нововведення.

Зрештою наш класний керівник пропонує виставити це рішення на голосування.

– Діти, прошу вас заспокоїтись. Давайте вирішимо це питання шляхом простого голосування. Ви піднімаєте руки хто "за" мою пропозицію і ми рахуємо кількість, потім піднімаєте руки хто "проти" і ми рахуємо кількість голосів. Віддається перевага тому рішенню, за яке проголосувала більшість. У класі присутні 25 осіб, значить для прийняття моєї пропозиції достатньо 13 і більше рук.

– Як же голосувати, якщо я не знаю, з ким мені доведеться сидіти? Це що, назавжди? А на уроках інших вчителів ми також маємо розсаджуватися? – усі в подиві від нововедення.

Запитання так і продовжують сипатися. 

Ми переглядаємося з Денисом, знаходячи підтвердження полегшення від того, що ми сидимо за однією партою, у погляді одне одного.

Я обертаюся, щоб подивитися на реакцію класу і натикаюся на Фелікса.

Він сидить у першому ряду, за третьою партою, біля вікна.

І мене злегка коробить від того, з яким виразом обличчя він спостерігає за цією сценою. На губах його блукає напівпосмішка, а в погляді виразно прозирає: "Які ж люди жалюгідні, дурні, але кумедні...".

Немов відчувши, що я на нього дивлюся, він раптом переводить погляд на мене і трохи підморгує.

І я бачу в них щось схоже на азарт – йому просто цікаво, чим усе закінчиться. Йому нудно, коли все рівно і спокійно, коли нічого не відбувається. 

Мені от цікаво, чи існує на світі хоч одна людина, яку Фелікс Павленко поважає.

Ну або хоча б ставиться, як до себе рівного. Не можу такого уявити.

– Для проведення голосування потрібна тиша. Усі сіли на місця і заспокоїлися, – учитель оголошує про початок процесу голосування. 

Усі погляди спрямовані на Неллі Вікторівну. Настає тиша.

– Отже, діти, підніміть руку, якщо ви за те, щоб усі сиділи парами – "хлопчик із дівчинкою", – вона обводить поглядом клас і одночасно підраховує руки, які піднялися. – Сімнадцять, вісімнадцять, у принципі, далі вже не варто рахувати. Ясно, що більшість "за".

– Ура! Наша взяла, – кричить хтось.

– На всіх дівчат все одно не вистачить, – лунає голос майбутнього аналітика.

– А як же нам бути? – засмучуються противники ухваленого рішення.

–  Я дуже рада, що ви прийняли сьогодні правильне рішення. Головне, що ви маєте навчитися підкорятися рішенню, ухваленому більшістю. Це один із основоположних принципів демократії. Я даю вам тиждень, щоб ви визначилися – хто з ким хоче сидіти – це вже ваша особиста справа.

– Поліно, ти не проти, якщо ми з тобою будемо сидіти за однією партою? – запитує мене Денис.

– Навпаки, я навіть рада. А ти як до цього ставишся? – ставлю я запитання, відповідь на яке тепер очевидна.

– Можеш не сумніватися в мені, – відповідь Дениса звучить дуже серйозно.

– А зараз ми проведемо тестування. Це опитування за найсучаснішою методикою. Метою цього тестування є визначення оптимального варіанту умов, за яких старшокласники засвоюють навчальний матеріал, – Неллі Вікторівна повертає нас до робочого процесу.

– Наче це ви тепер все будете про нас знати. Хочете дізнатися на що кожен із нас здатен? – запитує Катя, виблискуючи знаннями в галузі психології.

– Катруся, повір мені, за ті роки, що я вас навчаю, я знаю вас, як облуплених, – посміхається викладачка.  

Невдовзі Неллі Вікторівна повертається до свого робочого столу, перекладає папки й зошити, які там є, і явно не знаходить потрібного їй паперу. 

– Ах, як невдало, судячи з усього, тести я залишила в учительській, – видно, що вона дуже засмучена.

– Можна я сходжу та й принесу? – я піднімаюся з місця.

– Поліночко, буду тобі вдячна. Тести в зеленій папці, вона має лежати просто зверху, на столі, – схвалює мою пропозицію вчителька.

Я вискакую з класу і, прискорюючи крок, майже бігом вирушаю на другий поверх нашої школи, де розташована вчительська. У коридорі стоїть незвична тиша, лише з-за зачинених дверей кабінетів, які я проходжу, лунають поодинокі звуки дитячих голосів й розмірені настанови вчителів.

Вчительська відчинена. 

Увійшовши до неї, пояснюю присутнім там вчителям причину свого візиту і за їхньою згодою забираю папку з тестами зі столу Неллі Вікторівни. 

Я вже майже доходжу до нашого класу, коли, порівнявшись із чоловічим туалетом, на мене наскакує Фелікс Павленко.