Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

Сховавши запальничку, Лара взявся перекочуватися з п’яти на носок, і якимось дивом завдяки цим примітивним рухам напружена мовчанка, що повисла між ними, почала здаватися йому не такою дошкульною.

– Ну то говори, – зронив він.

Двигун продовжував працювати.

Рута з награною огидою тицьнула пальцем у сигарету.

– Ти куриш?

І відразу збагнула, що не повинна була цього запитувати. Це відволікало від основного, крім того, давало Лаврику шанс почутися незаслужено скривдженим. І хлопець із вдячністю за нього вхопився:

– Це що, блін, так важливо?

– Я не знала.

– Я не маю права покурити, чи як? Будеш тепер мені вказувати, що робити?

Рута спалахнула:

– Заткнись!

Він криво всміхнувся:

– Ти ж хотіла поговорити.

Рута поборола бажання розплакатися. Відчувши це, Лара припинив ховати погляд. І тоді, пильно глянувши в очі кольору туману, дівчина несподівано збагнула, що Ларі начхати. Її стан не викликав у нього навіть секундного інтересу. Хлопець дивився на неї без жодного виразу на обличчі, безтурботно виставляючи напоказ риси, про наявність яких у його характері Рута ще мить тому просто не здогадувалася. Вона нарешті помітила єхидний вогник у погляді й зрадливу посмішку в кутику скривленого рота, а тоді несамовито розлютилася. Як вона могла не бачити цього раніше? Сестра мала рацію – довбаний імбецил! Тепер Руту дратувало в ньому все – рудувата борода й неохайне волосся, коротка шия та глузливий рот, а ще його запах, голос і дим, що виходив із рота. Та що там, він навіть стояв якось неправильно.

– Ти поводишся мов опудало, а не чоловік. Скажи щось. Зроби щось!

Лара вийняв цигарку, ковтнув слину, вставив цигарку назад.

– Вибач. Цього не мало статися, – промовляючи, тупився їй у рот і робив акуратні паузи для вдиху. – Я думаю, тобі треба зробити аборт.

Фраза прозвучала так, ніби хлопець завчив її вдома перед дзеркалом. У Рутиній голові проскочило, що її можна було підсумувати одним словом: від’їбись. Вона почувалася ганчіркою.

Чекаючи на її реакцію, Лара заштовхав руки до кишень джинсів, і демонстративна недбалість цього жесту зачепила дівчину дужче за будь-що інше – аж до грудки в горлі.

– Іди геть, – прошепотіла вона.

Переконавшись, що Рута не жартує, Лара пихнув димом і примирливо забубонів:

– Рут, давай не будемо…

Дівчина його обірвала:

– Пішов на хрін, – голос застряг десь у гортані; вона говорила неголосно, проте рішуче. – Не хочу більше тебе бачити. Взагалі.

Його обличчя набуло того напружено-замисленого виразу, який Рута вловила на лицях однокласниць під час похорону Якова Демидовича. Протягом кількох секунд Лара, блукаючи очима по асфальту за кілька кроків від місця, де стримів, продовжував перекочуватися з п’яти на носок, а тоді повільно розвернувся і, не дістаючи рук із кишень, поплентався до машини. Відчинивши дверцята з боку водія, він кинув невдоволений погляд на Руту.

– То ти зробиш аборт?

Корчив із себе ображеного. Надув щоки так, що ті ледве не тріснули. Тієї миті Рутина зневага до нього сягнула апогею: лють зринула в грудях так високо, що затопила всі інші почуття.

– Це тебе не обходить.

Лара скривився, ставши схожим на малюка, якому не дали цукерку (щоправда, Рута цього вже не помітила: сльози заслали погляд і перетворили хлопця на змазаний силует), а тоді стрельнув убік недопалком, сів у машину й поїхав.

12

Хвилину після того, як червоні габаритні вогні «мерседеса» розчинилися в сутінках, Рута не могла опанувати себе. Вона розлючено сопіла, із грудей піднімався жар, укриваючи багряними плямами шию та щоки. Втім гнів швидко вичах. Дівчина несподівано гостро осягнула, що стоїть сама-самісінька посеред безлюдної вулиці під каламутним небом без зірок. Вона вагітна. Лара поїхав і більше не повернеться. І цього тижня – перший екзамен ЗНО, тобто вранці вона має бути в школі. Важке дихання поволі змінилося схлипами, і Рута, стримуючи глухі ридання, затулила обличчя долонями.

Один за одним спалахували ліхтарі. Потрібно було йти додому, аби батьки щось не запідозрили, проте Рута не могла. Ледве примусивши себе зрушити з місця, вона дворами побрела до вулички Клима Савура, за рестораном «Vinograd», із внутрішнього дворика якого тхнуло зіпсованим м’ясом, узяла праворуч, у бік Палацу дітей та молоді, після чого набрала сестру.

– Я не знаю, що мені робити, – попри всі намагання не розплакатися, під кінець фрази Рута заквилила.

– Ви поговорили?

– Так. Він приїжджав. Ми зустрілися.

Квиління посилювалося й ось-ось мало вийти з-під контролю.

– Не плач! – наказала Інді.

– Він козел, – між схлипами втиснула Рута, – сраний козляра.

– Рут, заспокойся, будь ласка. Я знаю, що він козел. Про що ви домовилися? Що він сказав?

Секунд двадцять Рута шумно дихала.

– Наполягав на аборті.

– А ти?

– Послала його.

Нестримні схлипи таки стали надривним риданням.

– Давно треба було. Мала, не реви! Що ти вирішила? Ти хочеш зробити аборт?

– Він сів у машину й поїхав, – затинаючись і розтираючи сльози, почала розповідати Рута. – Був такий холодний. Наче нічого й не сталося. Ну аякже, він же просто звалює, а мені тепер… – Вона похлинулася, тепер уже від злості. – Блядь! Як я могла так помилятися?!. Я не знаю… не знаю, що вирішила.

– Ти хочеш зробити аборт? – повторила Інді.

Певна річ, вона хотіла зробити аборт. Але боялася.

– Я буду мати після цього дітей?

– Так. До восьмого тижня все роблять медикаментозно. Ризик мінімальний.

– Від оцього твого «ризик мінімальний» пиздець як полегшало. – Рута дісталася перехрестя вулиць Стуса й Осторовського та зупинилася перед здебільшого неосвітленим парком ПДМ. Секунду повагалася, але зрештою перейшла дорогу та пірнула у півтемряву. – Тобто достатньо буде прийняти пігулку, і все?

За півсотні метрів попереду Рута помітила якийсь силует. Несамохіть сфокусувалася на ньому, проте, зрозумівши, що то чоловік вигулює собаку, знову зосередилась на розмові.

Інді кахикнула перед тим, як відповісти:

– Не зовсім. Після розмови з тобою я зателефонувала одній викладачці та розпитала, як воно відбувається в таких… е… випадках. Це називають нехірургічною медикаментозною провокацією мимовільного аборту. Все проходить під наглядом лікаря. Спочатку тобі дають три таблетки міфепристону (це стероїдний препарат, який убиває ембріон), а через дві доби – також обов’язково за присутності лікаря – мізопростол. Потім лежиш у стаціонарі й чекаєш, коли станеться переривання вагітності. Викидень тобто. Ну, це кілька годин. Не більше як день. Через десять днів ідеш на підсумковий огляд до гінеколога. Все.

– Жесть яка, – пробелькотіла