Читати книгу - "Відродження-4, Кулик Степан"

Перстень-всюдихід і в селі спрацював на відмінно. Побачивши перстень шляхтича, парочка стражників, що з нудним виглядом прогулювалася біля дороги, що вела в Комишанки, підтягнулися і зобразили на обличчях якусь привітність. Начебто побачили давнього знайомця. А на запитання, де в них тут найближча корчма знаходиться, спершу здивовано переглянулися… мабуть, не змогли одразу вирішити, яка ближча через те, що «Вгодований Хряк», судячи з карти, був єдиним місцем, де можна перекусити і чарку перекинути. Потім, дружно посміхнулись, оцінивши жарт, і майже синхронно вказали напрямок.

— Он по тій вуличці ступайте, мілорде. Не минете...

— Дякую… — пара мідяків перемістилася з моєї руки до долоні одного зі стражників. Я не збіднію, а добрі стосунки, як показує практика та натякає Система, не завадять.

Стражники розпогодилися ще більше. Кланятися, щоправда, не стали — на службі, але жест оцінили. Бо вже з власної ініціативи додали вслід:

— Там така вивіска, що не помилитеся.

Корчму ми спершу почули, і лише потім побачили.

Вивіска, щоправда, дійсно була вражаюча. А як для села у півсотні хат, то взагалі супер. І місце шикарне. Центральна площа.

З північного боку на неї дивиться ґанок двоповерхового будинку, казенного виду, мабуть — селищна управа.

Правіше, як і годиться за канонами, входом на схід височіє церква. Або костел… чи кірха… чи синагога… Загалом, молитовний будинок… Будова в готичному стилі, а на маківці, де має бути хрест, височіє щось на кшталт «Х». Тільки нижня частина вдвічі коротша. І щоб ніхто не засумнівався, що це не жарт будівельників, загадковий символ яскраво поблискує позолотою.

А на протилежному боці площі, звісивши ратички, на пеньку сидить із кухлем чогось пінистого, натуральний кнур. Так би мовити, у повний зростання. Причому зроблений так майстерно, що здалеку здається живим. Обличчям, тобто, рилом — до площі, а спиною до одноповерхової будівлі, дуже серйозних розмірів. Лише вікон на фасаді чотири. А ще двері... Гостинно відчинені навстіж. Напевно, ще й для того, щоб все населення Комишанок могло безперешкодно насолодитися хоровим співом, що долинав зсередини.

Глотки надривали чоловік десь з десять. Старанно та з почуттям.

— Кру-кру-кру… В чужині помру.

Заки море перелечу, крилонька зітру…

Ні, всього четверо. Але таких широкоплечих і кряжистих, що кожного можна було вважати за двох. Сиділи вони тут, судячи із засклянілих поглядів, давно, а по душевності виконання пісні — нікуди й не поспішали.

— Чого бажаєте, мілорде? — як з-під землі, тільки-но я переступив поріг закладу, виріс шинкар.

— Кімнату… але це потім… Спершу пообідати. Накрий на двох… І якщо можна, там, де тихіше…

З підготовчих матеріалів, вкладених у мене Спостерігачами, я приблизно орієнтувався в розцінках, тож зайве смітити грошима не квапився. Поклав у шанобливо підставлену долоню дві срібні монети, зробив паузу і додав третю.

— За кмітливість… — промовив трохи пихато, відповідно до образу.

— Не турбуйтеся, ваша милість, — кивнув шинкар і вказав рукою на протилежний від співаків кут. — Прошу до столу. Зараз все зроблю у найкращому вигляді.

У книгах, які я читав, шинкарів, зазвичай описують у вигляді пузатих здоровил, таких собі розбійників, які вийшли у відставку, або — худих, як жердини, юдеїв. Цей був цілком звичайний. І статури середньої, і зросту звичайного. Захочеш запам'ятати, нема за що оку зачепиться. Хіба що погляд мимоволі видає шахрайський характер... У тому сенсі, що обрахує і не зморгне. Але це дрібниця... Я тут жити не збираюся. Поїмо, відпочинемо і зранку рушимо далі. Якщо й спинятися надовго, то у місті.

Не в тому сенсі, що я фанат цивілізації і без її благ жити не можу… Угу, бачив би хто ті блага, доки я не став потрібен Касперському… Ворогу такого життя не побажаєш. Хоча ні, брешу… Хантерам я б побажав таке з превеликими задоволенням.

Чисто інтуїтивно засунув Сашку в куток, а сам сів так, щоб і її загороджувати, і краєм ока все приміщення бачити.

Окрім співунів, у корчмі перебувало ще кілька людей. Але, на відміну від тієї четвірки, було видно, що ці відвідувачі заскочили буквально на хвилинку. Хто перекусити під чарку, хто пивка кухоль перекинути. Не сільські жителі. Це нормально… Сільські жителі, якщо не свято, час у корчмі не гають. Тим паче, в білий день. Комишанка, знову-таки, судячи з карти, стояла біля одного з імперських трактів. Ведучого з Лікургу в одну з помаранчевих зон, вхід до якої мені поки що був не те щоб заборонено, але не рекомендовано. Щоб уникнути неприємностей… можливо, навіть несумісних із життям.

— Приємного апетиту, ваша милість… — шинкар виник поруч зі столом і поставив на нього тацю з їжею. Смажене м'ясо, якась підлива, сир, варені та обсмажені яйця, капуста, грибочки. Великий жбан чогось такого пінного, як той напій, який споживав символ закладу. І ще один глечик меншого розміру. Напевно, з чимось більше пристойним. Для жінки…

— Гей… постривай… — притримав я, вже готового піти господаря. — Не зрозумів? А хліб? Як же без хліба?

— Вибачте, мілорде, — розвів руками той. — Хліба немає в усій Комишанці. Ось уже майже тиждень.

— Це ж як так?