Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

«От лихо! – подумав Діґорі. – Ми ж не хотіли забрати сюди його. Прокляття, оце так несподіванка!»

– Ти тут, Поллі? – запитав він.

– Так, я тут. Перестань штовхатися.

– Я не… – почав Діґорі, але, перш ніж він устиг сказати більше, їхні голови випірнули з води під тепле сонячне сяйво лісу. А коли вони вибралися з озера, Поллі скрикнула:

– О, поглянь! Ми притягли сюди й коня. І містера Кеттерлі. І власника кеба. Ну й мішанина!

Коли Відьма побачила, що вона знову в лісі, вона зблідла й нахилилася, аж поки доторкнулася обличчям до гриви коня. Було видно, що вона почувається смертельно хворою. Дядько Ендру тремтів. Але кінь Аґрус струснув головою, весело заіржав і, здавалося, почувався пречудово. Він заспокоївся вперше, відколи Діґорі його побачив. Його вуха, досі притиснуті до голови, тепер піднялися, як їм і належало, і вогонь погас у його очах.

– Це добре, мій хлопче, – сказав власник кеба, поплескавши Аґруса по шиї. – Так воно краще. Тепер ти можеш розслабитися.

Аґрус зробив найприроднішу річ у світі. Відчуваючи велику спрагу (й не дивно), він повільно підійшов до найближчого озера і ступив у нього, щоб напитися води. Діґорі досі тримався за п’яту Відьми, а Поллі не випустила руку Діґорі. Одна з рук власника кеба лежала на шиї коня; а дядько Ендру, який досі тремтів, ухопився за другу руку власника кеба.

– Швидше, – сказала Поллі, глянувши на Діґорі. – Зелені!

Тож кінь так і не напився. Натомість уся компанія відчула, як її огортає темрява. Аґрус заіржав; дядько Ендру хлипав.

Діґорі мовив:

– Нам дуже пощастило.

Запала коротка пауза. Потім Поллі сказала:

– Ми вже повинні бути там, чи не так?

– Схоже, ми десь перебуваємо, – сказав Діґорі. – Принаймні я стою на чомусь твердому.

– Я теж – коли я про це подумала, – мовила Поллі. – Але чому так темно? Ти не думаєш, що ми потрапили не в те озеро?

– Це має бути Чарн, – сказав Діґорі. – Ми лише опинилися там посеред ночі.

– Це не Чарн, – пролунав голос Відьми. – Це порожній світ. Це Ніщо.

І справді, це дуже було схоже на Ніщо. Не було зірок. Їх огортала така темрява, що вони зовсім не бачили одне одного, незалежно від того, тримали вони свої очі заплющеними чи розплющеними. Під їхніми ногами було холодне, рівне щось, можливо, земля, але напевне не трава й не дерево. Повітря було холодне й сухе, без вітру.

– Мій фатум прийшов по мене, – сказала Відьма тоном жахливого спокою.

– О, не кажіть так, – пробелькотів дядько Ендру. – Моя люба молода леді, благаю вас: не кажіть таких речей. Не думаю, що все так погано. О чоловіче добрий, – звернувся він до власника кеба, – чи ви не маєте при собі пляшки? Краплю спиртного – ось чого мені треба.

– Послухайте-но мене, послухайте-но мене, – пролунав голос власника кеба, твердий, добрий, упевнений голос. – Усі заспокойтеся, ось що я вам скажу. Ніхто не зламав собі кісток? От і гаразд. Ми зараз можемо бути цілком задоволені, а тим більше після того, як пережили такий день. Якщо ж ми попадали в глибоку яму – можливо, там, де будують нову станцію метро, – хтось прийде й допоможе нам звідси вибратися, повірте мені! А якщо ми мертві – таке може бути, я не заперечую, – то ви повинні пам’ятати, що на морі буває й гірше й кожен колись має померти. І нема чого боятися смерті, якщо ти жив порядним життям. І якщо ви запитаєте мене, як нам найліпше збути час, то я пропоную заспівати гімн.

І він заспівав. Спочатку він заспівав подячний молебень за добрий урожай, за те, що вдалося його успішно зібрати. Це не вельми пасувало до місця, де, либонь, нічого не росло від початку часів, але саме цей релігійний спів запам’ятався йому найкраще. Голос він мав приємний, і діти приєдналися до нього; це їх трохи підбадьорило. Дядько Ендру й Відьма до них не приєдналися.

Під кінець гімну Діґорі відчув, як чиясь рука схопила його за рукав, і запах бренді та сигар, а також доброго одягу підказали йому, що це має бути дядько Ендру, який обережно потяг його від інших. Коли вони пройшли невеличку відстань, дядько так наблизив рот до Діґорі, що йому залоскотало у вусі, й прошепотів:

– Ну ж бо, хлопче. Надінь кільце. Тікаймо звідси.

Але Відьма мала дуже добрий слух.

– Дурень! – пролунав її голос. – Ти забув, що я можу читати в головах людей? Відпусти хлопця. Якщо ти вчиниш зраду, я так тобі помщуся, як ніхто не мстився в усіх світах від самого їхнього початку.

– І якщо ти вважаєш, – додав Діґорі, – мене такою підлою свинею, що я можу втекти звідси й покинути Поллі, і власника кеба, і коня в такому місці, як це, то ти дуже помиляєшся.

– Ти поганий і нахабний хлопчисько, – сказав дядько Ендру.

– Тихіше! – попросив власник кеба.

Усі дослухалися.

У темряві щось нарешті стало відбуватися. Хтось заспівав. Голос лунав дуже далеко, й Діґорі не міг збагнути, з якого напрямку він лине. Іноді здавалося, він долітає з усіх напрямків. Іноді вчувалося, що голос лунає десь унизу під ними. Його нижні ноти були достатньо глибокі, щоб бути голосом самої землі. Слів не було. Власне, не було навіть мелодії. Але музика голосу була, поза всяким порівнянням, найпрекраснішою музикою, яку він будь-коли чув. Такою прекрасною, що він майже не міг витримувати її. Кінь, либонь, теж уподобав її; він заіржав так, як заіржав би кінь після того, як протягом багатьох років його запрягали в кеб, а потім раптом він здобув волю й опинився на тому полі, де грався, коли був малим лошам, і побачив, як хтось, кого він пам’ятав і любив, іде до нього через поле, щоб почастувати грудочкою цукру.

– Господи! – сказав власник кеба. – Чи ж не чудова музика?

Потім два чуда сталися в одну мить. Одним було те, що до першого голосу приєдналися інші голоси; більше голосів, аніж можна порахувати. Вони лунали в гармонії з першим, але звучали набагато вище: холодні, дзвінкі, срібні голоси. Другим чудом стало те, що вгорі темрява несподівано засяяла зірками. Вони не викотилися на небо одна за одною, як це буває літнього вечора. У якусь мить там не було нічого, крім