Читати книгу - "11/22/63"

— На 1994 рік, — говорив Гаррі своїм сухим голосом, — райони нафтових свердловин там перетворилися здебільшого на чорне скло. Таке, що світиться в темряві. Проте відтоді тероризм теж перегорів, типу самовипалився. Хтось був підірвав ядерну валізу в Маямі два роки тому, але без особливого толку. Тобто я маю на увазі, більше ніхто не погуляє на Південному узбережжі ще наступних років шістдесят чи вісімдесят — ну, й звісно, Мексиканська затока перетворилася на мертвий бульйон, — але від радіаційного зараження там загинуло всього лиш десять тисяч людей. На той час то вже була не наша проблема. Мейн проголосував за те, щоб стати частиною Канади, що вельми втішило теперішнього президента США на прізвище Клінтон.

— Білл Клінтон президент?

— Господи, ні. Він стовідсотково став би ним знову у 2004-му, але помер від інфаркту просто посеред виступу перед виборцями. Замість нього його дружина продовжила кампанію. Вона зараз там президент.

— Добре працює?

Гаррі зробив рукою хвилю.

— Непогано… але ніхто нездатен вплинути законодавством на землетруси. А саме це нас губить зараз, кінець кінцем.

Над головою знову почулося те водянисто-крижане скреготіння. Я подивився вгору. Гаррі ні.

— Що це? — запитав я.

— Синку, — сказав він, — ніхто цього, схоже, не знає. Науковці дискутують, але в даному випадку, я гадаю, краще дослухатися проповідників. Вони кажуть, що Господь готується зруйнувати творіння Його рук так, як колись Самсон зруйнував храм філістимлян. — Він допив решту свого віскі. Ледь-ледь зарожевіли його щоки… вільні, як я встиг помітити, від радіаційних виразок. — І в цьому випадку вони, я гадаю, мають рацію.

— Ісусе правий, — промовив я.

Він задивився мені в очі.

— Достатньо вам історії, синку?

Достатньо, вистачить до кінця життя.

4

— Мушу вже йти, — сказав я. — З вами все буде гаразд?

— Буде, поки буду. Як і з усіма іншими, — він не відривав від мене очей. — Джейку, з якого неба ви впали? І звідки я збіса маю відчуття, ніби знав вас?

— Можливо, це тому, що ми завжди впізнаємо своїх добрих янголів.

— Дурниці.

Мені хотілося вже піти. Кінець кінцем, я гадав, що моє життя після наступного перевстановлення буде набагато простішим. Але спершу, тому що він був доброю людиною і дуже постраждав під час усіх трьох своїх інкарнацій, я підійшов до камінної полиці і зняв зі стіни одну з обрамлених фотографій.

— Акуратніше з цим, — дражливо промовив Гаррі. — Це моя родина.

— Знаю, — передав я йому до покручених, по-старечому поплямованих рук ту чорно-білу, трохи нечітку фотографію, певне збільшену з кодаківського знімка. — Це ваш тато знімав? Я тому питаю, бо він єдиний, хто відсутній в кадрі.

Він подивився на мене зачудовано, потім знову перевів погляд на фото.

— Ні, — промовив він. — Це фото зробила одна леді, наша сусідка, влітку 1958-го. Тоді моя мама з татом уже були розлучені.

Я загадався, чи не та сама це леді, котру я бачив, як вона курила сигарету, миючи сімейну машину й раз у раз бризкаючи водою на сімейного песика. Чомусь я був певен, що фотографувала їх саме вона. Звідкілясь з самісінького дна мого розуму, немов з глибочезного колодязя, долинули голоси дівчаток-стрибунок: «Старий мій водить суб-ма-рину».

— Він мав проблеми з алкоголем. У ті часи то невелике було диво, багато чоловіків добряче випивали, але залишалися під одним дахом зі своїми дружинами, але він ставав нестерпним, коли вип’є.

— Щодо цього не маю сумнівів.

Він знов подивився на мене, цього разу ще прискіпливіше, а потім усміхнувся. Більшості зубів у нього вже не було, але посмішка все одно гляділася приємною.

— Це в мене сумніви щодо того, чи ви розумієте, про що самі кажете. Скільки вам років, Джейку?

— Сорок. — Хоча я певен, що виглядав старшим того вечора.

— Отже, це означає, що народилися ви у 1971 році.

Насправді роком мого народження був 1976-й, але я не вбачав способу, яким би міг без довгих теревенів йому пояснити, куди, провалившись у кролячу нору, немов Аліса в Країну Чудес, поділися п’ять років мого життя.

— Доволі близько, — кивнув я. — Цей знімок було зроблено на Кошут-стрит. — Я промовив назву по-деррійському «Коссут».

Я показав пальцем на Еллен, котра стояла лівобіч своєї матері, в той же час сам думаючи про її дорослу версію, з котрою колись був балакав телефоном — назвімо її Еллен 2.0. А ще думаючи — це було невідворотним — про Еллен Докерті, її енгармонійну версію, яку я знав у Джоді.

— Тут точно важко вгадати, але думаю, вона мала волосся морквяного кольору, чи не так? Така собі мініатюрна Люсі Болл.

Гаррі нічого не сказав, лише роззявив рота.

— Вона стала акторкою? Чи ще десь пішла? На радіо, на телебачення?

— Вона діджейка, веде свою програму на тій станції Сі-Бі-Сі, що транслюється на Провінцію Мейн, — промовив він ледь чутно. — Але як ви…

— А це Трой… і Артур, відомий також як Тугга… а це ви, і ваша мама вас обнімає. — Я усміхнувся. — Саме так, як це планував Господь. «Якщо це зможе залишитися саме так. Якщо зможе».

— Я… ви…

— Вашого батька було вбито, правда?

— Так, — катетер, що стирчав у нього в носі, перекосило, і він виправив його положення, рука його рухалася повільно, мов у людини, котра з розплющеними очима бачить сон. — Його застрелили на цвинтарі Лонгв’ю, коли він клав квіти на могили своїх батьків. Всього через кілька місяців після того, як було знято це фото. Поліція за це арештувала чоловіка на ім’я Білл Теркотт…

О. А я ж не знаю, як там пішло далі.

— …але він мав залізне алібі і кінець кінцем вони його відпустили. Убивцю так ніколи й не знайшли. — Він ухопив мене за руку. — Містере… синку… Джейку… це звучить божевільно, але… це ви застрелили мого батька?

— Не будьте дурником. — Я взяв фотографію й знову повісив її на стіну. — Я народився тільки 1971 року, пам’ятаєте?

5

Я повільно ішов по Мейн-стрит назад до зруйнованої фабрики і покинутої крамниці «Квік-Флеш», що стояла перед нею. Йшов з похиленою головою, не видивляючись, чи не нема десь Безносого з Голосраким і решти тієї веселої компанії. Я гадав, якщо вони й трапляться десь поблизу, то обійдуть мене десятою дорогою. Я справив на них враження божевільного. Можливо, я ним і був.

«Ми тут усі божевільні», — так сказав Алісі Чеширський Кіт. І після того зник. Тобто весь, окрім своєї усмішки. Якщо я правильно пам’ятаю, та усмішка залишалася ще якийсь час.

Тепер я розумів більше. Не все. Я сумнівався, що навіть містери Картки все