Читати книгу - "Волинь"

Воно поволі збільшувалось, і по часі Борислав побачив перед собою довжелезний, ніби тунель, прохід. Кінця його не було видно, а справа й зліва проходу стояли прив'язані чудові коні. Направо стояли все карі, наліво все каштанові. Блискучі, випасені всі, стоять коло довжелезних жолобів і ніби на когось чекають.

— На кого чекають ті коні? — запитав Іван незнайомого.

— Після скажу, — відповів суворо той.

— А де їх кінець? — знову запитав Борислав.

— Побачиш, — так само відповів незнайомий. Іван вже більше не питав незнайомого, а йшов за ним все далі й далі проходом. Йшли так дуже довго. Направо й наліво все стояли такі саме чудові коні й ніби когось чекали. І по дуже довгій ході нарешті дійшли до кінця. Коні залишились за ними, а вони самі вступили до нового підземелля. Бліде світло тут зникло. З'явилось тут натомість синяве, ніби від горючого газу. Була це велика, безмежна зала, наповнена самою зброєю. І чого тут тільки не було. На колонах, що підпирали склепіння зали, висіли старі шаблі й старі списи. У скринях лежали гарматні кулі. На довжелезних стояках стояли рушниці. І була тут не тільки стара зброя, а була тут і така, яку вживають тепер. Були там скоростріли. Стояли довгими рядами на високих триніжках, на коліщатах. Коло них готові скриньки, повні стрічок. Були тут і гармати — тяжкі й легкі. Стояли й чекали. Навіть літаки, навіть танки були тут, стояли довгими рядами й чекали. Все тут було, і все ніби на когось чекало. Іван Борислав дивувався надзвичайно. Довго не хотів нічого питати незнайомого, але з часом не витримав.

— І нащо тут стільки тієї зброї? — спитав. Незнайомий навіть не оглянувся. Здавалось, він зробився ще більш непривітливий й суворий. І тільки по доброму часі сказав:

— Ти, чоловіче добрий, до всього лік знаєш. Всяку хворобу відразу вгадуєш, а такої простої речі не можеш відгадати. З якого ти прийшов світу?

Після цього незнайомий замовк і повів далі Івана. По довгій ході дійшли до зали, заваленої різними вояцькими одягами. Яких тут тільки не було одягів і скільки їх було. Не можна було переглянути. Іван вже не питав незнайомого, хоча дуже дивувався, нащо тут стільки тих одягів. Мовчки пішов за ним далі, аж поки не прийшли до найбільшого і найтемнішого підземелля. Було тут зовсім темно й так тихо, що власне дихання видавалось надзвичайно голосним. Не бачив Іван нічого. Стояв у темноті, у порожнечі, заведений у незнайоме підземелля й тільки дивувався. Що значить все це? Де я? Куди мене той завів? Де звідси вихід? По часі з глибокої темноти почув Іван суворий голос незнайомого.

— Бачиш щось тут?

— Ні, — відповів Іван. — Не бачу нічого.

— Чуєш щось тут? — знову запитав суворий голос з темноти.

— Нічого не чую, — відповів Іван.

— Світла! — сказав суворо незнайомий, і враз з'явилося світло. Було це справжнє світло дня, що від сонця лилося… Чарівне, живе, тепле! Було це радісне світло, що сяяло над Божим світом зовсім даром всім, для всіх. Велике Боже око дивилось і зводило до життя все, що було на землі, все велике й мале. Кожна мурашка, кожна билинка, кожне найменше єство діставало від сонця стільки, скільки потребувало для свого життя, й все від того жило на землі, І було це таке хороше, таке чарівне, таке святе світло.

Іван побачив своїми очима все, що тут було. А було це таке велике, безмежне підземелля… Безліч колон підпирало його склепіння. Скрізь, де гляне око, стояли столи, а коло них лави. На лавах сиділи різні, дебелі люди, ніби вони заснули й когось чекали, хто їх пробудить. Так гарно світило сонце, кликало до життя, манило, гріло…. Але вони не чули того заклику. Всі спали. Всі до одного. І коли Іван призвичаївся до яскравого світла, він здивувався ще більше. Пізнав у тих людях знайомих… Різних знайомих, з різних сіл, що знав навкруги. Все то були на диво свої люди, але чого ж вони сплять? «Боже! Чого вони сплять?» — питав себе розпучливо Іван. Але ніхто йому не відповів, а сам не міг догадатись. Знав безліч різних ліків на землі, знав усе, а цього не знав.

— Боже мій, Боже мій! — не витримав і викрикнув Іван. — Але чого ж ті люди сплять?

Незнайомий не відповів Іванові. Не обернувся до нього й не поглянув на нього. Звернувся тільки до тих, що сплять, і звучним, сильним голосом промовив:

— Сон ваш триває далі! Ось зі мною свідок. Села ще сплять!

Після цього незнайомий обернувся знову до Івана й сказав:

— А тепер час вертатись. Ходім!

І по довгому часі вони дійшли знову туди, звідки прийшли. Незнайомий свиснув на свого пса. Той з'явився й слухняно присів коло його ніг.

Іван був здивований до смерті й нарешті запитав:

— А хто ж ви такий, добрий чоловіче?

— Я! — відповів незнайомий твердим, виразним голосом. — Я ваш Вічний Сторож.

— А що ж це за долина? — запитав знову Іван.

— Це Долина Чекання! — так само відповів незнайомий.

— А на що ж тут чекають? — знову запитав Іван, бо не міг так відійти, щоб не довідатись цілої правди.

— Чекають тут на добрі вісті з ваших сіл. Я — Вічний Сторож, що кожного року раз на Новий Рік виходжу вночі й обходжу цей край. Але тільки раз на сто літ можу я зустріти живу людину з сіл. І я питаю ту людину: що доброго на ваших селах? Чи вже скоро кінець неволі?.. І коли знатимуть мені відповісти, коли я почую відповідь таку, як треба, тоді прокинуться усі оті, що бачив ти сьогодні, їх там є безліч, І як тільки почують: «Готово! Вставайте!» — усі встануть, всі прокинуться. Візьмуть ту зброю, посідлають ті коні й виїдуть. І буде то чарівний виїзд! Але тепер мусять спати вони ще сто літ, поки я не зустріну нову людину. І краще хай не родиться вона на світ, коли має принести мені таку відповідь, як приніс мені ти. Краще хай мати не родить її, а як родить, хай коло серця придушить, хай втече з нею у дикі ліси, до диких людей, бо на цій землі не повинно бути для таких місця. Ця земля створена для людей живих, для людей розумних, для людей, що вміють самі над собою панувати, для людей, що неволі не знають. А ти йди тепер до людей своїх і розкажи їм, що чув і що