Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— ...кристали розрядяться, і вона перетвориться на купу заліза, а твій вплив на цісаря завершиться,— посміхнувся Данило.— А ти хотів дочекатися сутички Австрії з Росією. Ти хотів випробувати її в бою проти найсильнішого суперника.

Дядько кинув на нього красномовний погляд.

— Яблонський, трясця, ворушіться,— просичала Ґрета, перезаряджаючи револьвер біля дверей.— Не думаю, що я вдруге так блискуче стрельну!

Дядько насилу підняв засув і відчинив двері ангара. Вони пірнули всередину.

Дем’янич вибіг сходами до керма «великої риби» й почав переставляти важелі на панелі приладів. Данило рушив за ним, але мало не впав, коли мотор установки загарчав і вона здригнулася під ногами.

— Я бачив портал на Соборній,— промовив Данило.— Це ти створив? Оцією установкою?

— Що? — Дем’янич відволікся від керування.— Який у біса портал?

— Просто на вулиці! Не в маєтку!

— Не розумію, про що ти. Я не марную енергію на такі дурниці.

— Тоді звідки він там взявся?

— То, певно, ти сам і створив,— загарчав дядько.— Ти вмієш це незгірше за мене!

Данило здригнувся. «Гайнути б зараз у Романівку!» Ось про що він подумав тоді! Портал здався йому штучним, бо він сам його створив. Сам!

— Якщо я можу контролювати створення порталу, то можу і контролювати, куди він веде?

Дем’янич поглянув на нього, як на дурника.

— Гадаєш, австрійці б марнували стільки зброї на мої досліди, якби я закидав їхні танки кудись під метро «Позняки» в Києві? Вони поверталися на поле біля складів! Я з’ясував природу транслокальності, Даню! Портал у маєтку Яблонських не можна змінити, він природний, але власні я контролюю сам!

Ґрета підійшла до установки, її очі схвильовано блищали. Дівчина кинула Данилові другий револьвер. У барабані практично не залишилося набоїв. Данило звів курок. Дядько повільно обернувся до нього.

— Якщо ти такий вправний, то створи мені портал у Леобург,— повільно вимовив Данило, спрямувавши цівку на нього.— Або ймовірність того, що я тебе вб’ю, значно Зросте.

Ззовні щось гримнуло, всередину ангара залетів сяйливий згорток. Данило бачив такі на Михайлівській площі. Бомба розкручувалася, розкидаючи навколо іскри, простір затягував щільний білий дим.

— Яблонський!!! Ані руш!

Данило здригнувся. Зінкевич вистрілив першим, але хлопець устиг ухилитися. До ангара влетіло ще двоє. Силуети пересувалися в білих пелехах, наче примари. Поруч гримнув постріл — стріляла Ґрета.

Данило оглух від пострілів. Силует Зінкевича вигулькнув у диму, але раптом дивно підкинув руки і зник у молочній завісі. А в ангарі застигла дзвінка, гостра тиша. І вони почули голос:

— Залишайтеся на місці, пане Яблонський. Вас оточено.

Дим розвіювався, відкриваючи кілька тіл, що розтяглися на підлозі біля дверей. Данило відчував, як його розум намагається схопитися за цей голос, за його інтонації, щоб зрозуміти, що відбувається, але йому ніяк не вдавалося. Поки на порозі не з’явився Бобриков.

— Пресвята Діво,— видихнула Ґрета.

— Доброго ранку, пані й панове,— спокійно мовив він.— Підніміть руки і відійдіть від пана Дем’янича. Пане Дем’яничу, спускайтеся.

Данило відчув, як поруч заворушився дядько. Якщо він зробить крок, вони приречені. Ґрета витріщилася на Бобрикова і повільно підняла руки. До ангара зайшло ще кілька людей у цивільному. Їхні револьвери були звернені до втікачів.

— Агент особливої канцелярії при міністерстві закордонних справ Австро-Боснійської Імперії, Костянтин Дмитрович Бобриков,— відрекомендувався він.— Пане Яблонський, як же ви нам допомогли!

Данило ніяк не міг зрозуміти, що відбувається, його мозок ніби спаралізувало. Бобриков... але ж він був російським агентом. І він... він радив звернутися до Ревкомітету... Вони мали стати їхніми союзниками... Що... що відбувається?

— Я довгенько не міг вийти на генерала, але знав, що рано чи пізно вони підуть ва-банк,— Бобриков кинув погляд на нерухоме тіло Зінкевича.— Я знав це, відколи Зінкевич вийшов на контакт з вами. Ви привели мене до Коджича. Завдяки вам вдалося викрити всю їхню мережу, браво!

Данило перестав дихати. Все від початку було не так, як він уявляв. Австрія спрямувала до Леобурга росіянина. І Бобриков шукав щура в австрійській верхівці, намагаючись вистежити його за контактами з леобуржцями, й періодично ділився з ними розвідувальною інформацією про дії Росії. А тепер...

— Пане Дем’яничу, ходіть сюди. Запевняю, вам нічого не загрожує.

Данило наче прокинувся. Його охопило незрозуміле почуття легкості. Він ніби намацав усередині важіль, що перемикав його свідомість на Едварда Яблонського, який здійснював учинки, що їх Данило ніколи б собі не дозволив. Хлопець рвучко кинувся до дядька і схопив його за комір. Дем’янич здригнувся, коли його скроні торкнулася холодна цівка револьвера. Ґрета витріщила очі.

— Бобриков, не робіть різких рухів,— засичав Данило, притискаючи дядька до себе.— А то вся ваша суперзброя піде коту під хвіст. Ви знаєте, що без нього ця установка — металобрухт.

— Опустіть револьвер,— нетерпляче мовив агент.— У вас нема шансів залишити цей ангар.

Данило зробив крок до приладової панелі.

— Запускай.

— Що?..— пробелькотів Дем’янич.

— Запускай цю довбану машину!!! — заревів Данило.

— Пане Яблонський, я вас попереджаю...

Данило вже не чув Бобрикова. Він відчував, як навкруги поширюється енергія — як вона вібрує, переливається, кличе, тягне за одяг, здіймає волосся. Краєм ока Данило помітив пляму — мерехтливу, пульсуючу діру в реальності. Дем’янич рвучко натиснув на важіль, і мотор під «великою рибою» загуркотів. Данило схопив Ґрету за руку, а тоді побачив, як спалахнули кристали в контейнерах під ґратчастою платформою, на якій вони стояли. Машина здригнулася і зрушила з місця. Гримнули постріли, але Данило вже нічого не чув і не бачив, окрім ревіння і потужної сили, що огортала його і забирала кудись у невідомість.

Тео приготувався ухилитися від ножа, та Лейла заціпеніла. Вона не рухалася, на обличчі застиг жах. Її зіниці різко звузилися від яскравого світла, очі набули відтінку міцного чаю і наче осліпли. Серце Тео мало не вирвалося з грудей. Він знайшов її. Він устиг. Яблонський відвів світло від її обличчя.

— Тео!

Лейла видихнула з таким відчаєм і радістю, що йому перехопило дух. А тоді кинулася до нього і жадібно поцілувала.

Він почувався, наче уві сні, де Лейла раптом підпустила його до себе так близько, що йому вдалося зазирнути за межу, де за кулеметною туреллю ховалася перелякана дитина. Тої ночі, яку вони провели разом, Лейла так і