Читати книгу - "Гра престолів"

— Я тут, батьку,— сказала вона.— З Робом, з сином. Він теж хоче з тобою побачитися.

— Твій хлопчик,— прошепотів він.— У нього були мої очі, я пам’ятаю...

— І були, і є. А ще він привів тобі Джеймі Ланістера, привів у ланцюгах. Річкорин знову вільний, батьку.

Лорд Гостер усміхнувся.

— Я все бачив. Учора, коли все почалося, я сказав їм... я мав усе побачити. То мене віднесли у прибрамну... і я дивився з зубчастої стіни. Як це було чудово! Хвилями ходили смолоскипи, над рікою летіли крики... милі вуху крики... коли загорілася рухома башта, боги... я б радо помер просто там, от тільки хотів спершу побачити вас, дітки. Це твій хлопчик зробив? Це Роб?

— Так,— мовила Кетлін гордо.— Це Роб... і Бринден. Ваш брат також приїхав, мілорде.

— Він? — ледь чутно прошепотів батько.— Чорнопструг... повернувся? З Видолу?

— Так.

— І Лайса?

Його тонке біле волосся підхопив прохолодний вітерець.

— Боги праві, твоя сестра... вона теж приїхала?

У голосі його забриніла така надія, що важко було опускати його з небес на землю.

— Ні. Вибач...

— А! — обличчя його витягнулося, а світло в очах пригасло.— Я сподівався і з нею побачитися також перед...

— Вона з сином у Соколиному Гнізді.

Лорд Гостер утомлено кивнув.

— Так, він тепер лорд Роберт, бідолашного Арина вже немає... Пам’ятаю... А чого ж вона не приїхала з тобою?

— Вона злякана, мілорде. А в Гнізді вона почувається в безпеці,— поцілувала його Кетлін у зморшкувате чоло.— Роб чекає. Побачишся з ним? І з Бринденом?

— Твій син,— прошепотів батько.— Так. Синок Кет... у нього були мої очі, я пам’ятаю. Коли він народився. Приведи його... так.

— А твого брата?

Батько перевів погляд на ріки.

— Чорнопструг,— зронив він.— Він іще не одружився? Не взяв собі якусь... дівчину за дружину?

«Навіть на смертнім ложі»,— сумно подумала Кетлін.

— Він не одружився. Ти й сам це знаєш, батьку. І не одружиться.

— Я ж казав йому... наказував йому. Одружися! Я був його лордом. Він знає. Я мав право підібрати йому пару. Гарну пару. З Редвинів. З давнього дому. Милу дівчину, гарненьку... веснянкувату... Бетані, так. Бідолашна дитина! Досі чекає. Так. Досі...

— Бетані Редвин сто років тому одружилася з лордом Рованом,— нагадала йому Кетлін.— У неї від нього троє дітей.

— Навіть якщо так,— пробурчав лорд Гостер.— Навіть якщо так. Наплював на дівчину. На Редвинів. Наплював на мене. На свого лорда, на свого брата... цей Чорнопструг. У мене були й інші пропозиції. Дівча лорда Бракена. А Волдер Фрей... будь-яка з трьох, він сказав... То він одружився? З кимось? Будь з ким?

— Ні з ким,— відповіла Кетлін,— однак він проїхав багато льє, щоб побачитися з тобою, він пробився у Річкорин. Якби сер Бринден не поміг нам, я б тут зараз не стояла.

— Він завжди був вояком,— прошелестів батько.— Це він умів. Лицар Кривавої брами, так,— відкинувшись назад, батько заплющив очі, понад міру утомлений.— Пришлеш його до мене. Пізніше. Зараз я посплю. Надто слабий я для сварок. Пришлеш його до мене пізніше, Чорнопструга...

Кетлін ніжно поцілувала батька, пригладила йому волосся й лишила в тіні його фортеці, попід якою бігли його річки. Ще не встигла вона вийти зі світлиці, як він уже заснув.

Коли вона повернулась у нижній двір, на водяних сходах стояв у мокрих чоботах сер Бринден Таллі, розмовляючи з капітаном замкової варти Річкорину. Побачивши її, він одразу ж підійшов.

— Він...

— Помирає,— сказала Кетлін.— Як ми й боялися.

На дядьковому зморшкуватому обличчі ясно читався біль. Бринден занурив пальці у густий сивий чуб.

— Він мене прийме?

Вона кивнула.

— Каже, він надто слабий для сварок.

Бринден Чорнопструг гигикнув.

— Я старий солдат і не можу в таке повірити. Гостер буде шпетити мене через ту Редвинівську дівчину, навіть коли ми підпалимо його погребальне вогнище, хай йому грець!

Це була правда, і Кетлін посміхнулася.

— Щось я Роба не бачу.

— Він пішов з Грейджоєм у залу, здається.

Теон Грейджой сидів на лаві у великій залі Річкорину, попиваючи з рогу ель і розважаючи гарнізон оповідками про різанину в Лопотючому лісі.

— Дехто кинувся тікати, але ми перекрили долину з обох боків і виїхали з темряви з мечами та списами в руках. Коли серед Ланістерів опинився отой Робів вовк, вони, мабуть, подумали, що на них напали Чужі. Я бачив, як звір одному відірвав руку аж по плече, а коні, занюхавши вовка, геть подуріли. Навіть не знаю, скількох вони скинули...

— Теоне,— урвала його Кетлін.— Де мені шукати сина?

— Лорд Роб пішов у богопраліс, міледі.

Так вчинив би і Нед. «Він син свого батька, не тільки мій, я маю про це не забувати. О боги, Неде...»

Роб ховався під зеленим листяним шатром в оточенні високих червоних сандалів і велетенських старих в’язів: стояв навколішках перед серцедеревом — струнким віродеревом з ликом не жорстоким, а радше сумним. Перед сином у землю був застромлений довгий меч, а долоня в рукавичці стискала руків’я. Довкруж нього навколішках стояли інші: Великий Джон Амбер, Рикард Карстарк, Мейдж Мормонт, Галбарт Гловер, і не тільки вони. Був серед присутніх навіть Тайтос Блеквуд у розмаяному за спиною широчезному воронячому плащі. «Це ж вони теж поклоняються давнім богам»,— збагнула Кетлін. І запитала себе, яким же богам поклоняється останнім часом вона сама, але не змогла знайти відповіді на це питання.

Не можна турбувати їх під час молитви. Хай боги отримають те, що їм належиться... навіть оті жорстокі боги, які забрали в неї Неда і лорда-батька забирають теж. Отож Кетлін вирішила зачекати. У верховітті шурхотів вітер з ріки, а праворуч виднілася Колісна вежа з боками, обплетеними плющем. Кетлін затопили спогади. Серед цих дерев батько вчив її скакати верхи, і саме з цього в’язу гримнувся Едмур і зламав собі руку, а отам, в отій зеленій альтанці, вони з Лайсою граючись цілували Пітира.

Багато років вона не згадувала про це. Які вони всі тоді були юні! Вона — не старша за Сансу, Лайса — молодша за Арію, а Пітир — іще