Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

— Лечебный товар! Лечебный товар! — кричав татарчук, що ніс повну корзину сандалів. Анатоль подивився на Зоїні ноги.

— У тебе, Зою, сандалі неважні.

— Да. Треба з цим згодитись, але що ж зробиш?

— Хочеш, я тобі куплю?

— Купи.

— Ей, чебурек, неси сандалі! — гукнув Анатоль.

Він приніс, і Зоя вибрала собі жовті та м’якенькі сандалі. Тепер вона повеселішала. Анатоль купив їй ще й винограду. Ну, тепер, — думав Анатоль, — вона не має право «не згодитись». Він знає повій, так ті теж даремно й балакати не хочуть. Зоя вже й під руку взяла Анатоля й заспівала свою пісню:

І справді, була осінь. Вітер зривав із дерев листя, носив трохи в повітрі, а потім кидав додолу, й лягало воно долі товсто, і м'яко було йти по ньому.

Вітер зрушив листя, і воно, як зграя горобців, закрутило, закружляло й виблискувало золотисто.

Зоя була весела. Стрибала перед Анатолем, кидала його на дорозі й бігла перед нього або забігала в ліс, брала кедрові горіхи та кидала ними на Анатоля, співаючи:

Маленьке смугляве личко грало, й мигдалюваті очі світилися. Рівно підрізане волосся кругом, як стріха, гойдалася од її живих рухів, і руда баядерочка ніяк не слухалась — спадала з плеча. Тоненькі шоколадового кольору ноги тепер у нових сандалях здавалися ще жвавішими.

— Зою, ти мене любиш? — питав Анатоль.

— Я вже тобі казала, що люблю… Що тобі, десять раз казати?

— Ну, поцілуй мене.

— Не хочу… колись…

У Місхорі Анатоль понакуплював їй цукерок, шоколаду. Пили вино, яке Зоя крадькома виливала під стіл. Анатоль сп'янів, і Зої довелось його одвести до палати. Сестра, взнавши, що він був із Зоєю, та ще й випивав, була незадоволена.

— Не слухаєте мене… Погано ви себе ведете. Прямо нікуди не годиться… А ще такий молодий, ще й комсомолець, певне. Якщо так, то компрометуєте ви себе, юначе…

Анатоль був зараз у піднесеному настрої й весело розмовляв.

— Знаєте, розважаюся… Скучно ж тут.

— Так, але ж пиячити в санаторії… де ж це водиться? Ви знаєте, що вас за це викинуть із санаторію?

— Хай викидають… шкода тільки, що вас не буду бачити… я вас люблю, сестричко… слово честі, от тільки не наважусь сказати…

— Сп'яна?

— Ні, й так. Хочете, давайте поженимось…

Сестрі теж схотілось розважитись, і вона сказала:

— Добре, а куди ж ви дружину подінете?

— Немає дружини… слово честі!

— Бідний. А вам треба одружитись. Вас нема кому в руки взяти.

— Це правда, сестричко. Якби мені таку жінку, як ви, я був би щасливий.

— А з Тонею ви нещасливий? Правда?

Анатолеві аж у голові задзвеніло од такої несподіванки. Він не знав, що казати. Сестра йому дала брому, й він заснув.

Вранці вона показала йому його анкету, звідки вона знала про його одруження та ім'я дружини.

Зоя поїхала в Ялту таки