Читати книгу - "Конституція України. Науково-практичний коментар"

в апеляційному порядку. У випадках, передбачених законом, вони розглядають справи по першій інстанції. Наявність двох інстанційних повноважень у судах другого рівня значною мірою обумовлена (поряд з декількома іншими процесуальними і судоустрійними чинниками) необхідністю передбачення відповідних повноважень щодо перегляду рішень судів другої інстанції у судів, що перебувають на третьому рівні судової системи.

Третій рівень утворюють вищі спеціалізовані суди, які виступають як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних справ, господарських, адміністративних справ. Оскільки на другому рівні у судів передбачено повноваження першої інстанції, то на третьому рівні їм надано також повноваження апеляційної інстанції щодо перегляду рішень апеляційних судів з розгляду справ по суті. Також вищим спеціалізованим судам у випадках, визначених процесуальним законом, надано повноваження судів першої інстанції.

Четвертий рівень судової системи утворює Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.

У частині 5 коментованої статті міститься імперативна норма щодо заборони створення надзвичайних та особливих судів. При цьому зміст цих понять ні у Конституції України, ні у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» не розкрито. Застосування ретроспективного інструментарію приводить до висновку про те, що й у законодавстві, й у науці під особливими судами розуміють відокремлені судові установи зі своєю системою інстанцій для розгляду виділених із загального масиву певних категорій справ (як правило, тільки кримінальних).

Надзвичайними судами вважаються суди, які утворюються одноразово, для розгляду конкретної (як правило, кримінальної) справи на підставі спеціального акта відповідного органу державної влади.

Таке значення наведених понять означає, що навіть закріплення у законі можливості існування таких судів і визначення певного порядку їх утворення не позбавляє їх статусу особливих чи надзвичайних, оскільки вони за своєю природою суперечать закладеним у Конституції вимогам.

Стаття 126.

Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:

1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;

2) досягнення суддею шістдесяти п’яти років;

3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

4) порушення суддею вимог щодо несумісності;

5) порушення суддею присяги;

6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

7) припинення його громадянства;

8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.

Коментована стаття закріплює систему гарантій забезпечення незалежності і недоторканності суддів, які є невід’ємною складовою їхнього статусу, конституційними принципами організації і функціонування судів та професійної діяльності суддів. Незалежність суд дів полягає передусім в їхній самостійності, непов’язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону, волею.

Виключна важливість цих гарантій полягає у можливості створення ефективного організаційно-правового механізму, який надійно попереджував би будь-які спроби впливу на суддів або втручання в процес здійснення правосуддя.

Принцип незалежності суддів є як конституційним (за джерелом закріплення), так і міжгалузевим (за сферою застосування) принципом судочинства. Він закріплений у ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких статтях процесуальних кодексів України, які передбачають, що при здійсненні правосуддя судді і народні засідателі (при розгляді кримінальних справ) незалежні та підпорядковуються лише закону. Гарантіями реалізації цього принципу є: порядок обрання (призначення) і звільнення суддів; право судді на відставку; передбачена законом процедура здійснення правосуддя; заборона втручання у здійснення правосуддя; відповідальність за неповагу до суду; недоторканість суддів; наявність органів суддівського самоврядування; створення необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів; належне матеріальне та соціальне забезпечення суддів.

Незалежність, ефективність судової системи ґрунтуються також на певних принципах, вироблених міжнародною практикою. До найважливіших міжнародних актів, які визначають основні принципи та стандарти правосуддя, слід віднести — Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ратифікована відповідно до Закону України від 17 липня 1997 р. № 475/97), Рекомендацію (84) 5 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення судової системи, Європейську хартію про закон «Про статус суддів», ухвалену 10 липня 1998 р., Рекомендацію № R (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалену Комітетом міністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 р., Регламент Європейського Суду з прав людини від 4 листопада 1998 р. Зокрема, в Основних принципах незалежності судочинства Організації Об’єднаних Націй, Конвенції з прав людини та Рекомендаціях Комітету міністрів для країн-членів Європейської Ради щодо незалежності та ролі судів деталізуються принципи, на яких має ґрунтуватися судова система. Зазначені у цих положеннях ознаки сильної юридичної системи згруповано таким чином.

1. Судді повинні бути незалежними. Це означає, що їхні рішення не підлягають ніякому перегляду, крім спеціальних судових процедур, передбачених законом, а суддям гарантується перебування на посаді до досягнення певного віку, або до закінчення встановленого строку перебування на посаді; оплата праці суддів має бути забезпечена законом.

2. Судді повинні мати достатні повноваження для виконання своїх обов’язків здійснювати правосуддя і судочинство.

3. Суддя повинен ухвалювати рішення без будь-яких прямих чи непрямих обмежень, невідповідного впливу, тиску, погроз чи втручань; судді не зобов’язані доповідати про обставини справ особам, які не мають відношення до судочинства.

4. Судді повинні робити фактичні висновки з наявних доказів, додержуватися процедури ведення засідання й заслуховування свідків, правильно застосовувати закон і виносити кінцеве рішення.

5. Справу не можна відкликати від певного судді, не маючи на те достатніх підстав, таких, як хвороба або конфлікт інтересів.

6. Справи не повинні розподілятися між суддями за бажанням осіб, які можуть бути заінтересованими у вирішенні справи.

7. Критеріями призначення суддів мають бути висока кваліфікація, бездоганна репутація, відданість ідеалам правосуддя, а порядок добору суддів повинен бути чітко визначеним.

8. Повинен існувати справедливий порядок розгляду дисциплінарних справ щодо суддів.

9. Влада мусить створювати відповідні умови для ефективної діяльності суддів, зокрема наймати потрібну кількість суддів і забезпечувати їх належну підготовку, надавати в їхнє розпорядження відповідний персонал та обладнання, а також дбати про те, щоб статус та платня суддів відповідали гідності їх професії і відповідальності.

Останнє положення безпосередньо зумовлює діяльність держави щодо створення такої організації судової системи, яка б забезпечила реалізацію права громадянина на судовий захист і справедливе судочинство.

Незалежність суддів і підкорення їх лише закону