Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Так наші вчені мовознавці змусили мене, шевця, братися за кравецтво», — багато разів нарікав він, але працював, і працював із завзятістю Сизифа. І в тій ролі він і помер.
Коли вже ніхто не відважувався друкувати його статті, звернувся до мене, щоб я написав статтю про його «Словник чужослів». Усвідомлюючи справу новотворів, я був переконаний, що вона дуже ускладнена, бо наша літературна мова розвивалася за несамовито нелюдських обставин. Багато чого в ній неусталеного, нелогічного, недослідженого, не з нашої вини поплутаного, а головне — багато керується звичкою. А звичка не завжди творить семантику слова на семантиці кореня того слова.
Я написав переповнену обуренням на наших мовознавців статтю. Писав її майже під диктат Штепи, бо не хотів відхилитися від його поглядів на потребу новотворів у сучасну пору. Користі з того не було, а мовознавці Чапленко й Овечко назвали ту статтю зухвальством.
Аналізуючи діяльність Павла Штепи, можна зрозуміти, що невипадково не друкували його творів, бо він уже не був націоналістом — був кимсь іншим, тим, для кого рамки націоналізму не були такими сильними, щоб втримати його у своїх рамках.
У його очах усі націоналісти ще були малоукраїнцями. Тоді, як малорос «просить немного» (але просить), малоукраїнство почувалося задоволеним тим, що є. І тих малоукраїнців (особливо теперішніх) Штепа ганьбив. Він писав: «Теперішнє малоукраїнство — далеко небезпечніше українській державності, ніж малоросійство. Небезпечніше, бо схований (та ще в українській личині) ворог завжди небезпечніший за відкритого. Малорос був відкрито «общеросом», відкрито йшов під двоголовим орлом, а малоукраїнець, зафарбований на жовто–блакитно, йде під тризубом (з тактичних причин). Великою трагедією малоукраїнців (і всієї України) є те, що вони несвідомі свого ідейного яничарства, що вони не відчувають кольору московських окулярів на своєму носі. Трагедія в тому, що вони несвідомі свого духовного рабства, що вірно служить найлютішому ворогові України, водночас люблячи Україну».
Дивлячись на дійсність теперішніми очима, запитуєш себе: «Ким Штепа був наділений тою передбачливістю, які сили впливали на його мислення, рішучість і ріст візії»?
А він далі казав: «Я закликав нашу еміграційну «еліту» (зжалься, Боже) думати про те, що буде в Україні на другий день по розпаді СССР. Думати — це не мріяти, а науково вивчати, аналізувати всі царини життя підсовєтської України, поробити синтези, конкретні передбачення (прогнози) і ГОТУВАТИ ВІДПОВІДНУ ДО ТОГО ЗБРОЮ (духовну) борцям в Україні, новим будівничим української держави. Готувати вже тепер, щоб можна було вислати в Україну вже на другий день по розпаді СССР.
Слово «зброя» вживаю не риторично, а буквально, бо на другий день по розпаді СССР вибухне в Україні кривава війна за ДУШУ і РОЗУМ українця. Хто ту війну виграє, — той визначатиме долю України на наступні століття».
Чи це не було відлуння слів Касандри?
Він був таким, тою мізерною більшістю, а тому і не мав прихильників свого мислення, тому від нього, як Петро від Спасителя, відрікалися найбільш «націоналістичні» угруповання.
Прикро. Прикро, що націоналістична еміграція Штепу, як і Донцова, сприймала здалека. А чому? Бо не вистачало їм інтелекту зрозуміти їх.
На терезах вартости світового значення наш емігрантський націоналізм зі своїми провідниками малого калібру не мав достатньої питомої ваги, щоб переважити вагу скарбів любови до України Павла Штепи. А тому на його похороні провідні мужі націоналістичного руху, в страху бути іншими, не мали відваги бути присутніми.
Уже на смертному ложі у торонтському шпиталі він поцілував свій останній твір «Речівневий словник» і просив подарувати його лікареві, який доглядав його.
Видавши до останнього цента на видання «Речівневого словника» [3], він, як виглядало, не дуже тим і журився, як і Амадеус, бо не дбав про своє тіло. Але почувши, що моя дружина і я запевнили його, що чи подбаємо про те, щоб він був похований як член нашої родини, у нашій спільній гробівниці, просльозився і промовив молитву не за себе, не за нас — як прибраної родини, а за свій народ, щоб зрозумів його.
Ми закупили подвійне місце на цвинтарі Park Lawn, у місті Торонто і поставили спільний пам’ятник, де на його боці вибито дату народження і дату смерти, а на нашому боці (коли я пишу), з волі Божої, ще пустка.
І так син нашої славної Кубані став прикладом любови до України всім нам, корінним українцям, сущим в Україні і в розсіянні.
А час іде.
1983 рік був пам’ятний тим, що возвеличник України спокійно відійшов у Вічність. Але сонце далі сходить там, де і сходило, а я далі учителюю у General Wolfe High School в м. Оквіл (Канада).
Степан ГОРЛАЧ
Notes
1
Околиця на півночі м. Торонто (Канада).
2
Парюра (фр. parure — убір, прикраса) — набір дорогоцінних прикрас, підібраний за якістю і видом каміння або єдністю художнього рішення. Мала парюра, або півпарюра, складалася, залежно від призначення, з 2–3 предметів: сережок, брошки, запонок. Велика, або повна, парюра містила до 15 різних предметів: діадему, намисто, брошку, сережки, браслети, кільця, ґудзики, застібки, шпильки тощо.
3
Павло Штепа. Речівневий словник. Знадібки. — Торонто, 1980. — 524 с.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українець і Москвин: дві протилежності», після закриття браузера.