Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

вищий за дітей і набагато тонший, аніж власник кеба. Він був весь у чорному, крім білої камізельки (на цей час уже не надто білої), і велика кучма сивого волосся (яка тепер надавала йому дикунського вигляду) не здавалася їм схожою на те, що вони бачили на головах трьох інших людських створінь. Тож не дивно, що вони були спантеличені. А найгірше те, що дядько не здався їм спроможним розмовляти.

Хоч він спробував. Коли Бульдог заговорив до нього (щоправда, йому здалося, він роззявив пащу й загарчав на нього), він простяг тремтячу руку й видихнув:

– Любий песику, не кусай старого бідолашного чоловіка.

Але звірі не могли його зрозуміти краще, аніж він розумів їх. Вони не чули слів, а лише невиразний шиплячий шум. Можливо, й добре, що вони не могли його зрозуміти, бо жоден собака, якого я будь-коли знав, а менш за все собака з Нарнії, наділений даром мови, не любить, щоб його називали «любим песиком», так само як нікому не сподобалося б, якби його назвали «маленьким чоловічком».

Тоді дядько Ендру упав і знепритомнів, як мертвий.

– Он воно що, – сказав Дикий Кабан. – Це лише дерево. Так я й думав. (Не забувайте, вони ніколи не бачили, щоб живе створіння втрачало тяму чи навіть падало.)

Бульдог, який обнюхав дядька Ендру з голови до ніг, підняв голову й сказав:

– Це тварина. Безперечно, тварина. І, мабуть, вона тієї самої породи, що й троє інших.

– Мені так не здається, – сказав один із ведмедів. – Тварина не може отак упасти й перевернутися. Ми тварини, і ми не падаємо. Ми стоїмо на ногах. Ось так.

Він піднявся на задні лапи, ступив крок назад, перечепився через низьку гілку й упав на спину.

– Третій жарт, третій жарт, третій жарт! – вигукнула Галка у великому збудженні.

– Я все-таки думаю, що це дерево, – сказав Дикий Кабан.

– Якщо це дерево, – сказав інший Ведмідь, – то на ньому має бути гніздо бджіл.

– Я впевнений, це не дерево, – мовив Борсук. – Мені здалося, це створіння спробувало заговорити, перш ніж звалилося з ніг.

– То був лише вітер у його гіллі, – сказав Дикий Кабан.

– Ти, звичайно, не хочеш сказати, – мовила Галка, звертаючись до Борсука, – що ти вважаєш його твариною, яка вміє розмовляти? Вона не промовила жодного слова.

– А проте, – сказав Слон (то була Слониха, звичайно; її чоловіка, як ви пам’ятаєте, Аслан покликав до себе), – а проте це може бути тварина певного виду. Хіба біла грудка на краю не може бути обличчям? І ці дірки хіба не можуть бути очима й ротом? Носа в нього немає, звісно. Та не можна керуватись такими вузькими уявленнями. Дуже мало з нас мають те, що можна назвати носом.

Вона витягла хобот на повну довжину зі зрозумілою гордістю.

– Я категорично заперечую проти цього зауваження, – сказав Бульдог.

– Слониха має цілковиту слушність, – заявив Тапір.

– А я ось що вам скажу, – весело промовив Віслюк. – Можливо, це тварина, яка не вміє розмовляти, але думає, що вміє.

– Чи можна її поставити на ноги? – замислено промовила Слониха.

Вона обережно підняла розм’якле тіло дядька Ендру хоботом і поставила його вертикально на один кінець. На жаль, вона поставила його головою вниз, і дві монети по півсоверена, три по півкрони й одна – шість пенсів повипадали з його кишені. Але результату не було. Дядько Ендру звалився знову.

– Ви бачите? – сказало кілька голосів. – Ніяка це не тварина. Вона нежива.

– А я кажу вам, це тварина, – заперечив Бульдог. – Самі понюхайте.

– Понюхати – ще не все, – сказала Слониха.

– Ну, якщо чоловік не може довіряти своєму носу, то чому він може довіряти? – засумнівався Бульдог.

– Можливо, своєму мозку, – лагідно відповіла Слониха.

– Я категорично не згоден із таким зауваженням, – заперечив Бульдог.

– Нам усе-таки треба щось із цим робити, – сказала Слониха. – Бо це може бути Зло і тоді його треба показати Аслану. Що думає більшість? Це тварина чи дерево якоїсь породи?

– Дерево! Дерево! – закричало з десяток голосів.

– Дуже добре, – сказала Слониха. – Якщо це дерево, то треба його посадити. Ми повинні викопати яму.

Двоє кротів дуже швидко виконали цю роботу. Виникла невеличка дискусія щодо того, яким боком треба поставити його в яму, і Ендру ледве уникнув того, щоб його поставили вниз головою. Кілька тварин сказали, що його ноги – це, певно, його гілки, а тому сива пухнаста річ (вони мали на увазі його голову) має бути корінням. Але інші сказали, що його роздвоєний кінець більше вимащений у грязюку й ширше розкинутий, як має бути розкинуте коріння. Тож нарешті його посадили головою вгору. Коли вони втоптали землю, вона досягала його колін.

– Це дерево геть зів’яло, – сказав Віслюк.

– Звичайно ж, його треба полити, – погодилася Слониха. – Думаю, я можу стверджувати (вона нікого не хотіла цим образити), що для такої роботи найкраще годиться мій ніс…

– Я категорично заперечую проти такої думки, – озвався Бульдог.

Але Слониха спокійно пішла до річки, наповнила хобот водою й повернулася, щоб дати раду дядькові Ендру. Розумна тварина повторила цю процедуру кілька разів, аж поки вилила на нього не один галон води, і та стікала з його сурдута, так ніби він прийняв ванну в одязі. Зрештою від такого поливання він прийшов до тями й оговтався від непритомності. Але що то було за пробудження! Та ми мусимо покинути його й дозволити йому поміркувати над своїми негідними діяннями (якщо він був спроможний зробити щось таке розумне) і повернутися до важливіших подій.

Аґрус трюхикав із Діґорі на спині, аж поки розмови інших тварин залишилися позаду, й тепер невеличка група, що складалася з Аслана та його обраних радників, була зовсім близько. Діґорі знав, що він не може урвати урочисті збори, але в цьому не було потреби. За наказом Аслана, Слон, Круки й решта звірів відійшли. Діґорі зліз із коня й опинився віч-на-віч з Асланом. Аслан був більший, гарніший і золотавіший та грізніший, аніж він його собі уявляв. Він не смів поглянути у його великі очі.

– Будь ласка, містере Лев… Аслане… сер, – сказав Діґорі, – чи не можете ви… чи не можу я… будь ласка, чи не дасте ви мені якогось магічного фрукта з цієї країни, який би допоміг одужати моїй матері?

Він розпачливо сподівався, що Лев скаже: «Так»; він страшенно боявся, що він скаже: «Ні». Але він був збитий із пантелику, коли Лев не сказав ні так, ні інак.

– Це Хлопець, – сказав Аслан, дивлячись