Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Карк"

Коли я повернулася у вітальню, Андрій сидів і щось друкував у телефоні.

-Зібралась? Тоді поїхали.- на мене навіть не поглянув, а мене це неабияк зачепило.

Ми дійшли до стоянки де залишили учора автомобіль Андрія. В нашому будинку стоянка була підземна й у дворі місця не було, бо скрізь були розбиті клумби та газони. Тому учора ми залишили машину у сусідньому дворі.

-"Гелендваген" твій чи узяв покататись? - Уточнила я.

-Подобається? — спитав він.

-Не дуже. Занадто брутально. Але тобі личить.

- Не будь занудою, - він позіхнув, розбиваючи вщент образ прекрасного принца і на очах стаючи нахабним дурнем. – Сідай вже. - І, легко підхопивши мене за лікоть, допоміг сісти в машину.

-Чому ти вирішив мені допомагати?- не могла заспокоїтись я.

-Ти потрапила на день добрих справ, в цей день я беруся допомагати всім, так що тепер не відмажусь.

-Виходить, не моя краса змусила тебе влізти в це?

-Насправді ти сильно перебільшуєш  свої переваги.

-А як же комплімент, що ти мені робив? – нагадала я.

-Чого ти хочеш від чоловіка? Ми досі при зустрічі жінкам руки цілуємо.

-Тобто я не красуня?

-Скажімо, не на мій смак.

- Ну і нахаба ти, Громов, - пирхнула я. -До речі, я зараз просто не у формі. Ти б не встояв... - з легким підлабузництвом в голосі відповіла я, знову розсунувши рота до вух.

-Перед посмішкою? – кивнув він. - Я й не встояв.

– До речі, зараз усі добрі самаритяни з пушками розгулюють? – не вгавала я.

– Це газовий пістолет, – мило посміхнувшись, відповів він. - І, зрозуміло, на нього є дозвіл.

– Серйозно? – хмикнула я. - Не повіриш, але в зброї я розбираюся.

– Так? Впевнений, зараз нас має хвилювати інше. Що може бути, якщо в потрібний момент не буде під рукою пістолета?

Він зупинив машину, а я перевела погляд у вікно. Ми стояли біля старої п’ятиповерхівки.

-А ти номер квартири знаєш?- запитала я його.

- П'ята. Сиди тут.

- Я йду з тобою.

- Там ще не прибрали, швидше за все. А дівчину має лякати вид крові.

– Я хочу знати, що ти там знайдеш.

– Що за недовіра, люба?

– Або ми йдемо вдвох, або ніхто нікуди не йде, – відрізала я.

– А я взагалі нікуди особливо не прагну. Це просто жест доброї волі.

- Ти знову почав вимахуватись? До речі, а як ти збираєшся увійти? Там домофон.

– Мила моя, кожен домофон має код…

– І ти його знаєш?

- Дізнатися його, коли на дворі двадцять перше століття, простіше простого.

– Боюся, я й у двадцять другому не зможу.

– Зате ти красуня.

Він витяг з-під свого сидіння невелику сумку.

- Дівчинко, якщо нас помітять, буде недобре. Особливо тобі, тому що я, як справжній джентльмен, все звалю на тебе.

- Не сумніваюся.

– І правильно. Тому я увійду до квартири, і якщо нічого поганого не станеться, ти до мене приєднаєшся. Після того, як я подзвоню. Все зрозуміло? Я пішов. - Він кинув мені на коліна ключі від машини. – Не забудь про сигналізацію поставити. Так, найголовніше. Якщо мене помітять, швидко змотуєшся звідси та залягаєш на дно. Це треба розуміти у переносному значенні.

– Цікаво, чи всі чоловіки такі балакуни?

- Звідки мені знати? Натомість балакучість жінок не залежить навіть від національності. Поцілуєш мене на прощання? Раптом не побачимось?

Я скривилася, він зробив ручкою та пішов. А я, проводжаючи його поглядом, запитала себе: навіщо, власне, нам лізти у квартиру Олега? Що він там сподівається знайти? Поглянувши на місце злочину, зробить висновок хто його вбив? Куди надійніше дочекатися результату слідства. Темнить гад…

Вже пройшло хвилин двадцять, а він не зателефонував. Я не витримала і кинулася до під'їзду. Але на подвір'ї на мене чекав сюрприз. Прямо біля дверей стояли дві жінки, щось емоційно обговорюючи. Подвір'я жвавим не назвеш, і нате вам. Застогнавши від образи, я повернулася в провулок, доки на мене не звернули уваги. Попрямувала у бік машини, гадаючи, скільки тітки здатні проговорити. Нарешті одна з них покинула подвір'я, а я поспішила до під'їзду. Хотіла набрати цифру п'ять на домофоні, але передумала і натиснула три. У мене навіть не поцікавилися хто я така і що мені потрібно, двері просто відчинилися, і я навшпиньки, але дуже швидко піднялася на другий поверх. Дивні в нас все-таки люди. Двері п'ятої квартири були щільно прикриті, проте не зачинені. Я ввійшла, зачинила двері, і тут же почула тихий, але гнівний голос: "Стояти!"  і завмерла. Але перед цим встигла побачити те, що не хотілося б бачити ніколи. Прямо на порозі дверей, що вели у вітальню, в дивній позі сиділа Ліза, тобто Ганна. Ноги й руки у неї були вивернуті у різні боки, як у зламаної ляльки. А поряд з нею стояв Андрій і вираз його обличчя навів на мене жах. Чоловік був розлючений. Не думаю, що моя поява тут його так сильно розлютила, тут щось інше.

Він у два кроки дійшов до мене і в цей момент ми почули звуки сирен за вікном. Я з жахом глянула на нього, а чоловік швидко відкрив двері та підштовхнув мене з квартири. Я хотіла було спуститися на сходи, але Андрій потяг мене вверх. Ми швидко піднялися на останній поверх і він смикнув двері горища. На нашу радість вони піддалися. Намагаючись не створювати шуму, ми пройшли в інший кінець будинку і вже скоро виходили з останнього під’їзду. А поряд з тим, де ми нещодавно були, стояла поліцейська машина і вже зібралися люди. У мене було безліч запитань, але я тримала їх при собі, очікуючи слушну нагоду їх задати.

-Ми спішно сіли в автівку й Андрій рвонув з місця. Йому навіть нічого говорити не потрібно було, я і так відчувала що він розлючений. Можливо, зараз за краще було б промовчати, але стримувати себе я вже не могла.

-Це Ліза там була, тобто Ганна.

-Я здогадався.- буркнув він.

-Хто її вбив?

-Ти ж не сподіваєшся що я дам відповідь на це запитання?