Читати книгу - "Хіллер , Arachne "

Лілі дивилася в темряву, відчуваючи, як її тіло тремтить. Він був швидший, сильніший і розумніший за всіх, кого вона зустрічала. І хоча він був її метою, з кожною новою зустріччю вона все більше розуміла, що їх зв'язок неможливо уникнути.

Але що вона вибере - це знала тільки вона сама. Тепер це було не просто полюванням. Це стало чимось особистим як для неї, так і для нього.

Коли тиша остаточно поглинула склад, і дощ залишився єдиним звуком, що порушує цю тривожну нічну симфонію, Ліліан відчула, як її серце поступово сповільнює шалений ритм. Руки, що все ще тремтіли від адреналіну, ледве утримували зброю. Якоїсь миті вона притулилася до холодної стіни і дозволила собі зробити кілька глибоких вдихів.

Хіллер знову зник, як завжди, — таємничий і невловимий, як тінь. Але тепер усе було інакше. Лілі знала, що між ними відбулася зміна. Ця гра більше не була полюванням. Так, він пішов, розчинившись у темряві, але щось залишилося, щось невидиме, що пов'язує їх двох — щось, що неможливо було ігнорувати.

Вона вийшла назовні покинутого складу, і холодний дощ облив її обличчя. Небо над Вальхеймом було таким самим похмурим, як і місто під ним. Місто, яке Ліліан захищала, але тепер почувала себе частиною заплутанішої та особистої історії.

Вона намагалася не думати, що сталося між ними. Як він прийшов на допомогу, коли вона опинилася в пастці, як ризикував своїм життям, щоб урятувати її, замість того, щоб дати їй померти. Це було б так просто для нього — адже вона стільки разів уже потрапляла до його пасток, але він ніколи не завдавав смертельного удару. І ось тепер він урятував її.

"Чому?" — це питання продовжувало звучати в її голові, коли вона поверталася до відділу поліції. Відповідь, яку він дав їй тоді, у складських руїнах, була одночасно простою і складною: "Ти ще не програла". Але Лілі знала, що тут було щось більше. Хіллер міг залишити її напризволяще, і ніхто б його не засудив — він був злочинцем, злочинцем, який ніколи не діяв за чужими правилами.

— Навіщо це ти зробив? — тихо вимовила вона собі під ніс, коли дощ знову огорнув її обличчя.

Гра між ними була не закінчена. Вона бачила це в його очах — цей зневажливий, але водночас зацікавлений погляд, який спрямований тільки на неї. І, незважаючи на все, вона відчувала те саме. Це було більше, аніж полювання на злочинця. Більше, ніж службовий обов'язок.

Коли Ліліан дійшла до своєї квартири, забитої файлами, доказів і схемами планів упіймати Хіллера, вона зупинилася перед дверима. Почуття тривоги та збудження все ще не відпускало її. Просто перед входом на брудному, промоклому килимку вона побачила щось нове.

На килимі лежала невелика картка, що промокла від дощу. Ліліан підняла її, помітивши, що з одного боку — знайомий символ, який Хіллер залишав щоразу, як його майже ловили. Це був знак, натяк на його присутність, як завжди, — він був тут, просто під її носом, і знову зник, залишивши слід. Перевернувши картку, вона побачила просте, але ємне послання:

"До наступного раунду, Лілі. На цей раз у тебе з'явився шанс".

Він спостерігав за нею весь цей час. Незважаючи на порятунок, незважаючи на їхню особисту зустріч, він не збирався зупинятися. Він ніби запрошував її на новий виток їхньої гри, на ще небезпечніший раунд, де ставки будуть вищими, ніж раніше.

Лілі відчула, як у грудях знову спалахує вогник. Незважаючи на втому, незважаючи на всі спроби зловити його, Хіллер продовжував її переслідувати, але тепер не як ворог, а як щось інше. Щось глибше. Зв'язок між ними ставав міцнішим з кожним новим кроком, з кожним новим посланням.

Вона підійшла до вікна і подивилася на похмурі вулиці міста. Дощ так само падав на асфальт, стікав неоновою вивіскою, перетворюючи її свічення на різнокольорові потоки. Погляд Лілі ковзав тіні, і вона на мить відчула його присутність. Можливо, він був десь поруч. Може, знову дивився на неї, як це було тієї ночі на складі.

"Гра не закінчена," - подумала вона, розуміючи, що ця ніч була тільки початком чогось більшого. Хіллер знав, що вона ще не здалася. І в глибині душі вона розуміла, що не хоче, щоби це закінчувалося.

Тепер це було не просто професійною місією, не просто полюванням. Це було чимось особистим. Їхня гра тривала — більш небезпечна, заплутана, але водночас збуджуюча. І наступний раунд уже чекав на них попереду.