Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

— Ви таки знайшли гідного кандидата, професорко, — сказав він.

— Ну, я ж вам казала: це той, хто нам потрібен, — дещо ображено відповіла та. — А ви мені не вірили.

Дейвіс обернувся до Стентона; ледь помітна тінь посмішки протрималася на яструбиному лику не довше секунди.

— Чиста пррравда. Якщо бути відвертим, капітане Стентон…

— Колишній капітане, хіба що, — поправив старого Стентон. — З полку мене витурили.

— У тім-то й річ. На засіданні розвідувального комітету ордену Хроноса торік навесні я наголошував, що мені дуже не до вподоби ідея довірити долю європейської цивілізації людині, яка проміняла вельми перспективну кар’єру армійського офіцера на популярність у мас-медіа…

— Взагалі-то все було не зовсім так…

— Але дурень той, хто не визнає своїх помилок. І твій стиль мені таки до вподоби, синку, дуже до вподоби. МакКласкі мала рацію, ти для цієї роботи просто створений. І перше твоє завдання — дістатися за два місяці до Сараєва й нейтралізувати вбивцю ерцгерцога.

— Гаврила Принципа, — сказав Стентон.

— Еге ж. Принципа. Чоловіка, який зробив перший постріл у Великій війні.

— Недоумок, дурнуватий недоумок, — гірко пробурмотіла МакКласкі.

Всі троє повернулися до фото на стіні. Зі знімка, розтиражованого у минулому столітті мільйони разів, на них дивився мало не романтично печальними, глибоко посадженими очима безглуздо молодий, дещо спантеличений дев’ятнадцятилітній хлопець.

Невже через вісім тижнів Стентон справді матиме нагоду подивитися в ці очі не на фото, а наяву? Він уже майже вірив, що так воно і буде.

12

Рано-вранці тридцять першого травня 2025-го року Г’ю Стентон покинув кембриджський Трініті-коледж; їхав у невеличкому кортежі, який, йому на подив, супроводжувала поліція. Можливо, кращі роки хроноситів були вже й позаду, та серед них числилося ще, схоже, кілька вельми впливових осіб.

— Краще перестрахуватися, — пояснила МакКласкі. — Уяви собі, Ісаак Ньютон з трьохсотлітньої давнини призначає нам на конкретну годину побачення з історією, а ми запізнюємось через затори на дорозі. В Туреччині нас також чекатимуть копи. Як це влаштували — Бог його зна, але в декого з наших збереглися ще чудові зв’язки в міністерстві закордонних справ, це я знаю напевне.

Коли маленька кавалькада машин і мотоциклів виїжджала з воріт коледжу, Стентон побачив через віконце свій мотоцикл, який далі стояв припаркований біля будки сторожа. Він так і не завів його жодного разу, відколи приїхав у Кембридж п’ять місяців тому. Сигналізація, мабуть, уже посадила акумулятор до нуля.

І страхівка, певно, закінчилася. Нагадування поновити її лежали, без сумніву, в купі пошти, що накопичилася за багато місяців під вхідними дверима дому, до якого він так і не повернувся.

Та й хтозна, чи повернеться коли-небудь узагалі.

Вони залишили Кембридж позаду і виїхали на шосе. З-поміж хроноситів Стентона супроводжувала тільки МакКласкі. Усі решта відкланялися під час прощальної вечері напередодні, коли на його честь виголосили немало емоційних і з плином часу дедалі підхмеленіших промов. Сам він пив помірно, але від пропозиції сказати слово у відповідь відмовився. Надто вже химерно все це звучало. Його мали за такого собі месію, за героя, готового очистити землю, відвоювати її у свавільного людства. Сам же Стентон узагалі не відчував нічого подібного, почасти й тому, що ніяк не міг повірити у те, що мало, на переконання усіх навколо, статися наступного вечора у Стамбулі.

— Бачу, Г’ю, у глибині душі ти насправді в усе це не віриш, — зронила МакКласкі.

— Ну, щось таки має статися, з цим я готовий погодитися, — зізнався Стентон. — Ньютон явно в це вірив, як не є, а він же, напевне, найрозумніший із усіх, хто будь-коли жив на цій планеті. Може, вдарить блискавка, і я просто випаруюся. Або силою тяжіння мене розірве на шматки чи там у чорну діру засмокче.

— Але в те, що ти ось-ось вирушиш у мандрівку в минуле, ти не віриш?

— Ну, гаразд, а ви самі хоч у це вірите? Он у серпні буде рівно сто одинадцять років, як почалася Велика війна. Невже ви дійсно вірите, що ми можемо тепер її зупинити?

— Знаю лише, що щиро за це молюся.

Між ними запала мовчанка, та Стентон бачив той достоту євангельський запал, яким палали очі МакКласкі. Вона таки й справді вірила. Вони всі вірили, ті божевільні старі, які назвалися з доброго дива орденом Хроноса, й уявляли, що генетично відтворяться, знову молоді й здорові, на осяяних сонцем нагір’ях відродженої Британії.

— Час покаже, еге? — ледве чутно мовила професорка.

— Авжеж, — кивнув Стентон, — ви постійно це повторюєте. Час покаже.

Вилетіли вони з Фарнборо приватним літаком. Більшу частину спорядження, яким забезпечили Стентона, взяли з собою на борт. Зброя, втім, уже чекала в Туреччині.

— Пронести гвинтівку з оптичним прицілом через контроль безпеки в аеропорту не зуміємо навіть ми, хроносити, — пояснила МакКласкі.

Летіти довелося майже чотири години. МакКласкі поглинула всі запропоновані наїдки і, як завжди, добряче хильнула, а потім примудрилася замкнутися у крихітному туалеті, звідки її визволила стюардеса.

— Знаєш, на Друрі-лейн у 1914-му видався один із найзнаменитіших сезонів, — сказала вона, коли перевальцем, не надто твердо ступаючи, повернулася на своє місце. — З Росії приїхала трупа Дяґілєва і просто підірвала Лондон. Навесні й улітку того року вони дали десять оперних вистав і чотирнадцять балетних, це було абсолютно нечувано. Зрештою, ніхто їх відтоді й не перевершив. Такі декорації та масові сцени з достоту епічним розмахом сьогодні немислимі, ніхто собі цього не дозволить. Я б на твоєму місці неодмінно постаралася хоч на одну-дві вистави потрапити, може, навіть до того, як поїдеш у Сараєво. Ти ж, зрештою, матимеш цілий місяць у запасі. Але квитки варто замовити телеграмою заздалегідь, бо ажіотаж тоді був шалений. Можливо, треба буде записатися в чергу на квитки, які здають назад у касу в останній момент.

— Матиму на увазі, — озвався Стентон.

— А в Театрі його величності якраз уперше ставили «Пігмаліон». Ти тільки уяви! У тебе буде можливість піти на прем’єру «Пігмаліона». Місіс Кемпбелл у ролі Елізи, постановка самого Шоу! Це ж просто чудо якесь, годі уявити… — судячи з виразу обличчя, перебувала професорка тієї миті десь ген-ген далеко. — Так, театральний Лондон 1914-го — це просто мрія, — вже, мабуть, сама до себе прошепотіла вона. А тоді заснула і прокинулася аж по приземленні у Стамбулі.

Їх відвезли в готель «Пера-палац» на Ґранд-Рю-де-Пера, де для них заздалегідь замовили номери. Коли носії допомогли МакКласкі вибратися з авто, вона на мить спинилася, підвела очі на імпозантний будинок і сказала:

— Кілька років тому його відреставрували. Повернули