Читати книгу - "Vivat Academia!"

— Це — Чорний Сектор, — сказав Антін втомлено. — Тут може бути що завгодно. До того ж, із такою кількісною перевагою… Байдуже, чи вони заслабли. Нас зрадили, Ляно.

— Чому? — не зрозуміла дівчина. — Ти вважаєш, що істот сюди хтось напоумив прийти?

— Так, — погодився Антін.

— Та ж ми вчора усюди вмикали світло, галасували… Хіба істоти і так не могли нас помітити? — почуте не вкладалося у Ляни в голові.

— Обереги, — сказав Антін. — Істоти не бачать нічого, що огороджене оберегами. І не відчувають. Але, якщо їм підказати…

— Ніхто з нас не міг цього зробити! — Ляна вже кричала. — Це неможливо! Іти на змову з істотами… Вони ж наші природні вороги, з ними неможливо порозумітися!

Вона зрозуміла, що це не так, щойно закінчила фразу.

«Істоти дуже різні, — пригадалися слова Талії. — З деякими можна домовитися».

Ляна спіймала себе на тому, що лівою рукою стискає зап’ясток правиці, і поспіхом відсмикнула пальці.

Істоти мали той самий відхил, що й спудеї Академії. Вони не були здатні креслити візерунки, проте послуговувалися чимось схожим. Ляна бачила це на власні очі, спостерігши дівчинку-ляльку синьоокої істоти.

Кожен спудей був потенційною істотою — то чи важко було домовитися з потворами? Вочевидь, ні. Особливо як є що їм запропонувати.

«Адже вони ближче до нас, спудеїв, колишніх чи чинних, ніж до людей, котрі не мають справи з візерунками».

Вчорашнє ознайомлення із чиїмись химерно сплетеними Словами підказало це Ляні. Тепер вона розуміла…

А можливо, просто несвідомо шукала собі, вже не зовсім людині, виправдання за те, що досі мовчить.

— Як же тоді Талія? — запропонував варіант Антін. — Вчора вона не відразу змогла сюди увійти. Вона не людина. Вона розуміє істот набагато краще за нас.

— Саме тому володіє найнебезпечнішою зброєю проти них, — наголосила Ляна, — і не боїться її застосовувати.

— Можна поранити або знищити багатьох своїх, якщо виконуєш важливе завдання, — відрізав Антін. Ці його слова стали для Ляни несподіванкою. Тепер дівчина краще розуміла, що мала на увазі Віра, говорячи, наче Антін вибивається. — Можливо, Талія хоче знайти тут те, чого не зміг знайти я. Вона передасть це істотам… і їхні шанси на перемогу помножаться натроє.

— Обереги цілі? — запитала Ляна.

— Так. Усі на місці, — озвався Антін. — Але знімати обереги, щоб істоти могли зайти, нема сенсу. Тут вони недарма — з обох сторін прорізів. Доки впораєшся, тебе точно помітять. Такого я б не пропустив, хоча і засинав кілька разів. Ела, до речі, всю ніч вешталася туди-сюди. У неї був пречудовий шанс дати істотам про себе знати. А ходи вони собі самі прориють.

— Ела вірить у Вищого, — заперечила Ляна. — Вона ніколи не виказала б друзів.

— А ти впевнена, — Антін поставив капосне питання, — що це та сама Ела, яку ти знала? Ти хіба не зводила з неї очей увесь час вашого перебування в Секторі?

— Ні, — змушена була зізнатися Ляна. Антін, безсумнівно, мав рацію. Вона сама не була тією ж, що до практики у Чорному Секторі. І її подруги про це не знали. То ж чи не могло це бути навзаєм?

— Віра, до речі, також могла змовитися з істотами. Її не влаштовує ані сучасне суспільство, ані Академія. Такі, як вона, завжди йдуть протестувати… у райони беззаконня чи до істот, це вже як хто захоче.

«Твердження про рай у минулому — така сама нісенітниця… підробка… як мумії янголів у міському музеї», — пригадала Ляна. Вірі справді не подобався світ, у якому вона жила. Проте Ляна не повірила б в те, що Віра підвладна ілюзіям, наче за панування божевільних істот світ зміниться на краще. Самій Вірі зрада також нічого не принесла б.

— Вона цілителька, — похапцем нагадав Ляні Антін. — Вона може не перетворитися на істоту навіть за екстремальних обставин. Буде спостерігати крах беззмістовного, ненависного їй світу до самого кінця. Із посмішкою на обличчі. А тоді помре.

Ляна згадала, як кілька років тому Віра небезпечно вихилилася із вікна — наче грала з долею. Тоді вона ні в що не ставила власне життя і ненавиділа «моралісток», котрі її засуджували. Усією душею ненавиділа. Якби в той час у неї була можливість підставити їх, зруйнувати їхній затишний зрозумілий світ, навіть ціною саморуйнації…

Але відтоді Віра сильно змінилася.

І ще вона попереджала Ляну стосовно Антіна.

— Чому ти говориш зі мною про таке? — запитала Ляна. — Чому саме зі мною?

— Я скажу всім, — пообіцяв Антін, — якщо тільки вони вже не підслуховують нас.

У спальні щось впало. Мабуть, Ела впустила черевик.

— У тебе був шанс змовитися з істотами, — вів далі Антін, — як, власне, в нас усіх. А головне — бинти.

— Бинти? — не второпала Ляна.

— Коли ми здибалися на шляху, твої руки були перев’язані бинтами. Обидві. А у передпокої дитсадку бинти лишилися тільки на лівій твоїй руці, — сказав Антін.

Ляна згадала, як поспішала прикрити свою нелюдську руку рукавичкою і як дивувалася відсутності бинтів пізніше, після запитання Віри.

— Істот приваблює кров. Кинути поплямований кров’ю бинт перед дверима певної будівлі — все одно, що поставити хрест на дверях, — популярно пояснив Антін. — Це могла зробити як і ти, так і Віра. Вона вела тебе і мала багато можливостей.

«А ще це могла бути моя правиця, — подумала Ляна. Думка видавалася дурною, проте така вірогідність була загрозливо реальною. — Без моєї на те волі».

— Або все можна пояснити випадковістю, — знехотя визнав Антін. — Бинт розв’язався і впав. Якщо чесно, я думав, що ти зараз дістанеш його з кишені і скажеш, ніби сама зняла, — зізнався трохи збентежено.

— Я не знімала бинт, — відповіла Ляна. — Принаймні, я не пам’ятаю, що робила це.

Вона говорила правду.

— Але, якщо бинт міг розв’язатися сам, — розвивала свою думку, — то зрадника могло і не бути.

— Ми не знаємо навіть, чи у бинті справа, — заперечив Антін. — Істот можна було привести сюди багатьма способами. До того ж, хтось перешкодив проходженню сигналу, щоб ми не змогли попрохати про евакуацію. Це не могли бути істоти. Тільки хтось, хто знає код і розуміється на візерунках.

Останні слова Антіна для Ляни були мов удар ножем.

— С… справді? — вона не хотіла вірити. — Як же так… Як же…

— Це також міг зробити хтось із уже померлих, — сказав Антін, — заблокувати код. Але я притримуюся іншої думки. Я вважаю, зрадник живий. Він серед нас. І йому, так само, як і мені, потрібен щоденник Ганни Гроно.

Ляна відчула, як захований за ремінь штанів зошит