Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З повозки вискочив генерал, як слід генералові: в мундирі, в палєтах, срібний пояс з китицями стягував тонкий перехват… За генералом виліз з повозки якийсь панок — низенький, старенький, згорблений трохи, а за панком — Лейба, генеральський жид. Москалі вистроїлись недалеко за цвинтарем, на вигоні. Генерал перш усього підійшов до них, привітався. Москалі йому загелкали, мов індики. Далі — послали Лейбу за батюшкою — молебень служити… Батюшка — як з землі виріс. Одправили й молебень. Тоді старенький панок, що з генералом приїхав, давай піщанам вичитувати: за які й за які послуги «пожалували» їх генералові, та хто з них записаний в «козачий компут», а хто в генеральський «реєстр». Кожного хазяїна вичитував та викрикував… і не помилився. Козаків — тільки жменька; а генералових — повнісінькі Піски!
Як піднімуть тоді генералові баталію!.. Де той і страх дівся?!
— Ми все, усе покидаємо!.. дочиста усе!.. грунти, й хати, й худобу… підемо шукати іншого краю… кращої сторони… волі!!
Гвалт, лемент такий — аж у дзвіниці гуде.
Козаки тим часом стали одрізнятись. Повиходили з гурту та й потягли додому жінкам хвалитись, що їх тепер ніхто не займе, бо вони й діти їх довіку вільні.
Зосталися на цвинтарі одні генералові. Довго вони гвалтували, кричали, що от зараз же таки все покидають та й підуть… Генерал давай їх утішати, що тепер вони йому непотрібні, що він їх не буде насильною роботою морити — на панщину ганяти…
— Ви мені давайте оттого й того, по скільки там, та платіть чинш за землю, а там — живіть собі, як самі знаєте! Мені з вами не жити: моє місце в столиці… Що слід, оддавайте Лейбі: він у мене на хазяйстві зостанеться…
— Служилем ясновельможному пану, — увернув Лейба, перегинаючись, — з малих лят і бенде служіць до коньца мего жіця.
— Вєм, Лейбо, вєм! ти єстесь шляхетни жид, — одказав генерал.
— Так пристаєте? — обернувся знову до громади.
— Щоб ми платили за свою землю?… Щоб ми давали… За віщо?! Ні зроду-віку! — закричала громада.
— Як знаєте… Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину… Даю вам день — подумати: що для вас зручніше… Чуєте? Післязавтрього щоб я знав!
Та й поїхав собі. На цвинтарі піднявся гвалт ще більший… Усі викрикували, що покидають… З тим і розійшлися.
Правда, деякі, гарячіші, — душ, може, з десять — позабирали торби на плечі та й потягли шукати вільної сторони… А решта — зосталася. Куди його? як його? Воно б то й тягу дати, п’ятами накивати, — та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашені, на свої засіяні поля, що зеленіють навкруги села; як згадають, як біля них, мов біля дитини, свої руки ходили; як здумають прощатись з старим гніздом, де, мовляв, і вилупився й вигодувався, зріс і посивів, — з батьківськими могилами… Шкода їм стане рідної сторони; страшно невідомої, темної, як ніч, будущини… Та й зосталися — до слушного часу!!
Приїздить генерал.
— А що? як?
— Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, — тільки не зачіпайте нас!
— Добре, хлопці! добре! Так би давно… Покірливе телятко дві матки ссе. От вам на могорич! — Вийняв золотого, подав крайньому.
Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку підступити. Генерал помітив.
— Що тобі, Лейбо, треба? — питає.
— Нєх ясновельможни пан бендзє ласкав, — жеби хлопі нє єдней горальні нє будовалі, нє теж жадней карчми не тржималі!
— Та ще, слухайте — ось що. Щоб ніхто з вас більше ні горілки не курив, ні шинкував! Ви мої — й шинок буде мій. Ось вам Лейба й горілки накурить.
Піщани почухали потилиці. Вони догадалися, що це тільки почалось — ось що!!!
Попрощався генерал з ними. Сідаючи у візок, гукнув: «Глядіть… бережіть мені Лейбу!» Та тільки його піщани й бачили.
Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць прикотила в Піски велика-велика буда, — піщани зроду такої не бачили; а в тій буді — Лейбова жінка й жиденят з десятеро, одно одного менше… Генерал одібрав Лейбі, на край села, гуляще місце; за літо зоп’яв Лейба на високих стовпах будиночок — і став шинкувати.
Пішло все по-старому та по-давньому. Козаки й генералові жили собі в миру, спокійно, тихо; орали землю, засівали, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; діток плодили, — рід ширили… Прийшло в Піски ще кілька душ захожих, та й оселилось між селянами. Генералові давали Лейбі, — чи то пак, генералові — одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самі собі й порядкували, як знали.
Звикли піщани до Лейби. Привик Лейба до піщан. Стали вони до Лейби в шинок ходити — могоричу пити. Козачі шинки обминали, бо в Лейби горілка дешевша… Став Лейба нужний чоловік на селі!
І Лейбі — нівроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового балахону убрався Лейба в чорний ластиковий; і Сурка Лейбова ходила не такою зайолзаною, як приїхала; і Лейбові діти — не такі миршаві та шолудиві… Є в Лейби — не знать де він і взяв її — і коза з козенятком; біля Лейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завів Лейба й пару шкапійок… Зажив Лейба з піщанами… сказав би, — як у Христа за пазухою, — коли б Лейба у Христа вірив… А то Лейба — «невіра»; Лейбові предки над Христом знущались… Було іноді за те Лейбі, як підоп’ють піщани! Та не так Лейбі, як Лейбовим дітям… Не раз гвалтував Лейба, що хлопці його дітям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що — аби де встріли, — зараз і насядуть, як шуліка курчат! Та сількісь! Пейсики знову одростали, сало на губах обмивала Сурка, жиденята росли, гладшали, стали аж вилискуватись, як ситі поросята, котрими їх дражнили хлопці… Гаразд Лейбі!
Непогано й піщанам. Піски піднялися, розкоренилися, розрослися. Весело кидались у вічі серед широкополого степу квітучі огороди з вишневими садочками. Чорні, понурі землянки час од часу все злазили. Натомість, поміж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленої вишнини, біліли чепурні мазанки, з трьома вікнами, з підведеною червоною глиною призьбою, всередині — з присінками, з хижею, а часом, і з кімнатою. І тини скрізь калачиком позаплетені, де-где
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», після закриття браузера.
