Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Українізація теж мала справжніх прихильників. Після селянських повстань сам Ленін у 1919 році визнав, що ігнорування національних настроїв в Україні було «глибокою і небезпечною помилкою».[244] Коли в лютому 1920 року розпочалась третя й остання більшовицька окупація України, він надіслав телеграму Сталіну, закликаючи його наймати перекладачів для Червоної армії в Україні та «беззастережно зобов’язувати всіх своїх службовців приймати заяви та інші документи українською мовою».[245] Ленін не хотів знову втратити Україну, і заради цього був готовий піти на зустріч деяким українським національним сподіванням.
А в Україні настав час «націонал-комуністів». Вони з оптимізмом стверджували, що елементи українського націоналізму підуть на користь революції, а українізація та радянізація не взаємови-ключні поняття, а навпаки — в поєднанні вони міцнішають. Скрипник, той самий український чиновник, чий опір американській допомозі так здивував співробітників АРА, був одним із найбільших прихильників українізації. Ще працюючи ленінським послом в Україні в грудні 1917 року, Скрипник стверджував, що ворожнеча між російськомовним пролетаріатом та українськомовним селянством була шкідливою.[246] У цьому його погляди збігалися із позицією Затонського, який 1921 року сказав своїм соратникам, що вони недогледіли національний момент: «Коли темні селянські маси піднялися і стали свідомими, коли селянин, який раніше зневажав себе і свою мову, гордо підняв голову і почав вимагати більшого — ми цим не скористалися». У результаті національну революцію очолила буржуазія: «Ми повинні сказати прямо: це було нашою великою помилкою».[247]
Після 1920 року Олександр Шумський та інші члени ліворадикальної групи боротьбистів, що завоювали неабияку популярність у 1917–1918 роках, також приєдналися до націонал-комуністів.[248] В умовах СРСР того часу становище Шумського було дивним. Хоча соціалісти, меншовики, анархісти та есери вже були під слідством або заарештовані в усьому Радянському Союзі, Москва зробила виняток для кількох боротьбистів, котрі підтримали радянську владу. Ленін сподівався, що разом із ними більшовиків підтримають і послідовники боротьбистів на селі, й таким чином зможуть додати новому режиму трохи автентичності.
Сам Шумський підозрював, що слугує лише прикриттям, але погодився на таку домовленість і отримав посаду народного комісара освіти України. Скрипник став народним комісаром юстиції. Влітку 1923 року ВУЦВК і Рада народних комісарів УСРР видали перші два декрети про українізацію. Влада у Харкові визнала українську як мову більшості в республіці, та вимагала, щоб усі державні службовці вивчили її протягом року.[249]
Завдяки цим змінам націонал-комуністи сподівалися зробити радянський комунізм більш українським і менш схожим на російське нав’язування. Вони також сподівалися заохотити українську інтелектуальну еліту до співпраці й навіть зробити радянську Україну привабливою для етнічних українців, які жили у Польщі і Чехословаччині. СРСР завжди прагнув революцій закордоном, які б він міг підтримати. Широкому загалу здавалося, ніби Москва цілком і повністю підтримувала українізацію, й протягом кількох років багато хто щиро вважав, що така політика спрацює.
У березні 1924 року, майже через сім років після своєї тріумфальної промови на демонстрації в Києві, Михайло Грушевський повернувся в Україну. Після втечі в 1919 році він прожив деякий час у Відні. Протягом кількох років думав переїхати до Праги чи Львова, або навіть Оксфорда чи Принстона. Він вів переговори з більшовиками і, здавалось, шукав для себе політичної ролі.
Позаяк Грушевський вирішив повернутися навіть без політичної заанґажованості, то приїхав в Україну як «приватна особа» й вчений. Ніхто не сумнівався в символічному значенні його рішення, включно з українськими комуністами. Щонайменше чотири рази з січня по червень 1921 року Політбюро ЦК КП(б)У обговорювало ситуацію з Грушевський та його можливим поверненням.[250] Багато лідерів національного руху, котрі залишилися в еміграції, засудили рішення Грушевського й трактували його як «легітимізацію» більшовицької влади. З цієї ж причини його поверненню раділи більшовики, адже воно свідчило про дієвість українізації. Пізніше більшовики стверджували, що Грушевський засудив свою попередню контрреволюційну діяльність і благав їх дозволити йому повернутися.[251]
Проте сам Грушевський неодноразово заявляв, що не робив ніяких поступок. За його словами, він повернувся, бо вірив, що українське політичне відродження насамперед потребує відродження української культури, і вважав це здійсненним. І як би не обмежували діяльність Грушевського в Радянському Союзі, у цей важливий час він не міг перебувати поза Україною. «Треба думати, як правильно скерувати культурне життя, — писав він колезі. — Поки що уряд і суспільство зайняли вичікувальні позиції».[252] Насправді деякі можновладці мали чіткий план дій: як тільки Грушевський повернувся на батьківщину, таємна поліція почала вибудовувати довкола нього надзвичайно складну операцію стеження, вербуючи десятки людей, які доповідали про його пересування й думки.[253] Грушевський, ймовірно, не знав усіх подробиць цієї операції, але безсумнівно підозрював щось подібне, тому перед своїм поверненням він попросив КП(б)У й уряд написати гарантійні листи, в яких вони обіцяли йому імунітет від політичного переслідування.[254]
Зовні все виглядало так, ніби більшовики сприйняли його повернення, а він — визнав більшовиків. Грушевський отримав державну підтримку для заснування Науково-дослідної кафедри історії України в Києві при Всеукраїнській академії наук, більш відомій за абревіатурою ВУАН. Він повернувся до роботи над своєю багатотомною історією України-Руси, почав редагувати журнал й підтримував у роботі своїх молодих колег.[255]
Із поверненням Грушевського почався період справжнього інтелектуального й культурного відродження України. Впродовж кількох коротких років його колеги-історики з ВУАН підготували монографії про українські селянські повстання XIX століття та історію українського національного руху.[256] Українська Автокефальна Православна Церква в 1921 році оголосила себе повністю незалежною; вона вийшла з-під влади Московського патріархату, децентралізувала ієрархію, впровадила українську літургію, а Василь Липківський став її Митрополитом. Архітектори й художники Харкова експериментували з кубізмом, конструктивізмом та футуризмом, як і їхні колеги в Москві та Парижі. Українські архітектори збудували перший в Європі комплекс хмарочосів «Держпром», в яких розмістилися державні установи, бібліотека та готель. Як згадував Борис Косарєв, художник-постановник і один із провідників харківського модернізму, «в Харкові регулярно відкривалися нові театри. Вистави супроводжували гарячі дискусії». Косарєв працював
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України», після закриття браузера.