Читати книгу - "Сіль для моря, або Білий Кит"

приносила зі школи щоден­ники з високими оцінками, сиділа над підручниками й мало­ гуляла. Андрій та Світлана обмінювалися задоволеними усміш­ками — вони впоралися. Ідилія тривала до середини весни, поки Світлана не вирішила зайти до школи. Але замість захоплених дифірамбів класна керівниця відкрила їй гірку правду:

— Ваша Ліза прогулює школу. Оцінки — гірше не буває, самі подивіться.

Світлана була в шоковому стані, картковий будиночок миттєво розвалився.

— То чого ви мовчали?

— Я розумію. Нова школа, новий колектив, важко звикнути. Але ви повинні щось із цим робити! Я постійно писала в щоденнику, викликала вас до школи!

— Але в її щоденнику були тільки хороші оцінки і жодних записів.

— Ви впевнені, що дивилися в правильний щоденник?

Жінка повернулася додому геть вибита з колії. Очі застеляла злість на дочку й образа на себе — Ліза обманювала їх, брехала, постійно брехала.

Світлана завжди хотіла бути ідеальною мамою. У голові постійно крутилася сотня думок: чи добре донечка одягнена, чи добре нагодована, чи здорова, чи все в неї гаразд. Сотня запитань потребувала сотні відповідей. Ліза завжди ділилася всім із матір’ю, а потім… Чи то запитань побільшало, чи то дівчина просто виросла, проте відповіді стали коротшими й простішими, і останнім часом усе, чого вона могла домогтися, це «все нормально». Все нормально? Збоку так все і видавалося, та й навіщо Лізі брехати? Яка ж вона сліпа!

Донька була її гордістю — найгарніша, розумна, най-най. Жінка так часто повторювала це собі та іншим, що, коли в одну мить гордість перетворилась на ганьбу, вона не витримала. Роздратування обернулось холодною люттю. Хіба вони багато просили? Хіба багато вимагали? Просто вчитися, просто ходити до школи — хіба це важко?

Дрібниці накопичувалися: чоловік — постійно в рейсах, проблеми на роботі, затримка зарплати, останнім часом підвело здоров’я — Світлану мучили жахливі головні болі, від яких звичайні таблетки аніяк не допомагали, вона не могла спати вночі. До межі було надто близько, вона підійшла до неї впритул, а сьогодні переступила її. Що там? Перестрибнула!

Жінка піднялася в кімнату до Лізи, відчуваючи себе вкрай спустошеною й виснаженою.

— Мамо, привіт, — усміхнулася до неї донька. — А я тут реферат пишу, нам задали. Такий цікавий…

Вона усміхається. Вона ще й усміхається?

— Цікавий, кажеш? — Світлана потерла скроні й скривилася. Таблетки закінчилася, а з цією школою вона знову забула зайти в аптеку. Біль уже був на підході. — І кому ти цей реферат покажеш, якщо ти в школі навіть не з’являєшся?

— Я…

— Ти! Та як ти могла? — Світлана намагалася говорити пошепки, інакше вона просто закричить і зірве собі горло. — Ти весь час брехала. Брехала мені в очі й навіть не червоніла. Та ми з батьком все для тебе, а ти нам плюєш в обличчя? — шепотіти далі було несила, і жінка перейшла на крик. Перекричати себе, свій біль, свою образу й несправедливість. Адже це несправедливо, нечесно, нечесно. Всередині неї голосно плакала маленька дівчинка і все повторювала одне й те саме.

«Нечесно, нечесно».

Що було далі — Світлана пам’ятала погано. Здається, вона лупцювала Лізу її ж джинсами, а донька голосно ревіла, і жінка плакала у відповідь.

З директоркою якось домовилися. Лізі вдалося сяк-так підтягнути хвости й отримати задовільні оцінки для переходу в наступний клас. Але відтоді вона більше не була її улюб­леною маленькою дочкою. Світлана більше не ві­рила жодному її слову. Вона страждала через те, що сталося, і плакала, закриваючись у своїй кімнаті вечорами, але просто не могла дозволити собі ще раз повірити цим найчес­нішим очам. Вона нічого не розповіла Андрію. Просто не змогла.

Влітку нічого не змінилося. Хоч не треба було думати про школу — однією проблемою менше. Але з’явилися інші. Ліза напихалася усіляким непотребом і всі дні просиджувала за ноутбуком, не звертаючи уваги на прохання допомогти по дому. З цим неможливо було миритися і Світлана боролася як уміла: покаранням, криком, сваркою, часом — лайкою, хоч і картала себе за це, але лайливі слова самовільно вилітали з рота! Бувало й заціджувала ляпаса, подумки виючи від власної безпорадності. Але це не спрацьовувало. Більше того — донька навіть спробувала втекти з дому. Як після такого стримаєшся?

Жінка розглядала фотографії маленької Лізи й прикладала хусточку до очей. Чому її донечка не могла назавжди залишитися малятком? Чому все так сталося? Чому? Але відповідей на всі ці запитання не було.

А ще це… Ліза сказала, що ненавидить її. І це стало остан­ньою краплею. Світлана злягла в ліжко. Серце шалено калатало, а голову стиснули лещата — піднявся тиск.

А раптом вона не брехала? Що коли вона і справді ненавидить власну матір і тому так поводиться? Хіба з тими, кого любиш, можна так?

Світлана ковтала сльози й шукала причину: де, коли і що вона зробила не так? За що Ліза її ненавидить? За те, що вона любить її? Нехай так. Із цим непросто змириться, але, якщо це правда, нехай так. Тепер все буде по-іншому.

Жінка перекинулася на інший бік. Подушка була волога й холодна від сліз. З тумбочки вигулькнула баночка з таб­летками. Світлана проковтнула відразу три. Їй терміново треба було заснути. І перед тим, як заплющити очі, вона здригнулася від думки, яка блискавкою пронизала запалений мозок: якщо все стало на свої місця, то чому досі так боляче? Чому?

Розділ X. Дуже сильний вітер

Тінь без обличчя тягнула руки до її шиї, а Ліза навіть не могла поворухнутися. Вона заклякла на місці і з жахом чекала, поки холодні пальці торкнуться шкіри. Її пальці завжди були крижаними. А як інакше, якщо вона померла? Ти померла! По-мер-ла! Дерев’яні губи ледь ворушилися, Ліза чула власний голос. Померла!!! Вона щосили закричала і прокинулася. Сльози рікою текли з очей, дівчину трусило мов у лихоманці.

— Коли ти перестанеш мене мучити?

Ліза не помічала, що продовжує кричати вже вголос. До кімнати забігла Світлана:

— Лізо? Знову? — вона сіла на ліжко й міцно обняла доньку. Вчорашня образа зникла, як і не було її. Знову повернувся страх. На місці померлої однокласниці могла бути її власна донька. Добре, що все минулося. З Лізою усе гаразд, і це найголовніше. Світлана відчула, як донька притиснулася до неї, і стала тихенько примовляти:

— Це був сон. Страшний сон. Нічого, нічого! — Вона гладила доньчине волосся, а Ліза схлипувала їй у плече.

— Мамо, я… — спробувала відсторонитися дівчина. Але Світлана пригорнула її міцніше.

— Навіть не думай! Лізо, ти ні в чому не винна! Це нещасний випадок! Пам’ятаєш? Це життя, таке може статися, розумієш? — Жінка говорила впевнено і спокійно, як і радив психолог. Головне, щоб донька перестала себе звинувачувати, а з таким тягарем на душі важко було впоратися самотужки. Для цього потрібен був час, і в них було ще все життя попереду.

Ліза кивнула. На душі полегшало. Коли мама була доб­рою, завжди ставало легше.

— Зможеш заснути? Посидіти з тобою?

— Не треба, мамо. Все гаразд, я вже заспокоїлася, — витерла сльози дівчина, намагаючись говорити рівним голосом. — Дякую.

— Добраніч.

Світлана зупинилася на порозі. Може,