Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

Гелен вискакує з машини і каже:

– Клер! Цей нечемний чоловік каже, що він не твій хлопець.

Клер і я переглядаємося.

– Ну, він не мій хлопець, – коротко відказує Клер.

– Ой, – каже Гелен. – Ти йдеш?

– Уже майже північ. Я зараз перетворюся на гарбуз. – Клер обходить машину і відчиняє двері. – Давай, Генрі, поїхали. – Вона заводить машину і вмикає фари.

Гелен нерухомо стоїть у світлі фар. Відтак підходить до мого боку автомобіля.

– Не її хлопець, так, Генрі? На якусь хвилину ти мене майже обдурив. Бувай, Клер.

Вона сміється; Клер незграбно виводить автомобіль із парковки. Рут живе на Конґер. Коли авто повертає на Бродвей, бачу, що ліхтарі не працюють. Бродвей – це двосмугове шосе. Воно пряме, але без ліхтарів, і їхати туди – це як потрапити в чорнильницю.

– Клер, краще увімкни дальнє світло, – кажу.

Однак вона тягнеться вперед і повністю виключає фари.

– Клер!

– Не кажи мені, що я маю робити!

Я замовкаю. Усе, що бачу, – це як світяться цифри радіогодинника. Зараз 23:36. Чую рух повітря повз автомобіль, шум двигуна; відчуваю, як колеса проїжджають по асфальту, але чомусь здається, що ми завмерли, а світ рухається довкола нас зі швидкістю сорок п’ять миль на годину. Заплющую очі. Пусте. Розплющую їх. Моє серце шалено калатає.

Удалині з’являються фари. Клер вмикає світло і машина знову мчить, ідеально вирівнявшись поміж жовтими смугами посередині дороги і на узбіччі шосе. Зараз 23:38.

У світлі, що відбивається від освітленої панелі приладів, на обличчі Клер не помітно жодних емоцій.

– Навіщо ти це зробила? – тремким голосом запитую.

– А чому б і ні? – Голос Клер спокійний, як літній ставок.

– Може, тому, що ми обоє могли загинути в жахливій аварії?

Клер натискає на гальма, і авто повертає на шосе «Блу Стар»[27].

– Але ж цього не сталося, – відповідає вона. – Я виросту і зустріну тебе, ми одружимося, до того ж ти зараз тут.

– А звідки ти знаєш? Може, ти розбила машину і ми обоє провели рік у корсеті?

– Але тоді ти би мене попередив, щоб я цього не робила, – каже Клер.

– Я намагався, але ти накричала на мене!

– Маю на увазі, старший ти сказав би мені молодшій не розбити машину.

– Ну, тоді це би вже сталося.

Ми доїхали до провулку Міґрем, і Клер звернула авто туди. Це приватна дорога, яка веде до її будинку.

– Зупинися, Клер, добре? Будь ласка!

Клер скеровує автівку на траву, зупиняє, вимикає двигун і фари. Знову зовсім темно, чути спів мільйонів цикад. Пригортаю до себе Клер, обіймаю її. Вона напружена і скута.

– Пообіцяй мені.

– Що? – питає Клер.

– Пообіцяй мені більше не робити нічого подібного. Маю на увазі не лише машину, а взагалі – не робити нічого небезпечного. Тому що ти нічого не знаєш. Майбутнє дивне, і ти не можеш поводитися, наче ти непереможна…

– Але якщо ти бачив мене в майбутньому…

– Повір мені. Просто довірся мені.

Клер сміється.

– Навіщо мені це робити?

– Я не знаю. Може, тому, що я тебе кохаю?

Клер повертає голову так швидко, що аж ударила мене в щелепу.

– Ой.

– Вибач. – Ледве бачу контури її профілю.

– Ти мене кохаєш? – перепитує вона.

– Так.

– І зараз теж?

– Так.

– Але ти не мій хлопець.

Ох. Ось що її бентежить!

– Ну, технічно кажучи, я твій чоловік. Оскільки ти ще не заміжня, то, я вважаю, нам доведеться сказати, що ти моя дівчина.

Клер кладе свою руку туди, куди, мабуть, не слід її класти.

– Я би воліла бути твоєю коханкою.

– Клер, тобі шістнадцять. – Обережно забираю руку і голублю її лице.

– Я досить доросла. Фу, руки мокрі. – Клер вмикає верхнє світло, і я ошелешений: її обличчя і сукня у крові. Дивлюся на свої долоні – вони липкі й червоні. – Генрі! Що сталося?

– Я не знаю. – Облизую праву долоню, на якій помітні чотири порізи у формі півмісяця. Сміюся. – Це від моїх нігтів. Коли ти їхала з вимкненими фарами.

Клер вимикає верхнє світло, і ми знову сидимо в темряві. Щосили співають цикади.

– Я не хотіла тебе налякати.

– Хотіла. Але зазвичай я відчуваю себе в безпеці, коли ти за кермом. Просто…

– Що?

– Я потрапив у аварію, коли був малий, і відтоді не люблю їздити в машинах.

– Ой… вибач.

– Так… Гей, котра година?

– О Господи. – Клер вмикає світло. 00:12. – Я запізнилася. І як я можу зайти уся в крові? – Вона видається такою розгубленого, що мені хочеться сміятися.

– Ось. – Лівою долонею проводжу між її верхньою губою і носом. – У тебе кров з носа.

– Гаразд. – Вона заводить двигун, вмикає фари і повертає машину на дорогу. – Ета перелякається, коли побачить мене.

– Ета? А як же твої батьки?

– Мама, напевно, спить, а тато цієї ночі грає у покер.

Клер відчиняє ворота і заводить авто.

– Якби моя дитина поїхала машиною в той самий день, коли отримала права, я сидів би з секундоміром біля вхідних дверей. – Клер зупиняє машину так, щоби з будинку її не було видно.

– У нас є діти?

– Вибач, це секретна інформація.

– Я вимагатиму її рамках «Закону про свободу інформації».

– Будь ласка. – Обережно цілую її, щоб не витерти несправжню кров під носом. – Дай мені знати, коли з’ясуєш. – Відчиняю двері автівки. – Щасти тобі з Етою.

– На добраніч.

– Добраніч. – Виходжу і якомога тихіше зачиняю двері. Автомобіль заїжджає у двір, ховається за поворотом і зникає у темряві ночі. Йду вслід за ним до свого ліжка – на лузі під зірками.

Неділя, 27 вересня 1987 року (Генрі тридцять два, Клер шістнадцять)

Генрі: Матеріалізуюсь у лузі, приблизно за п’ятнадцять метрів на заході від галявини. Почуваю себе жахливо, паморочиться у голові й нудить; кілька хвилин просто сиджу і намагаюсь прийти до тями. Холодно й похмуро. Сиджу у високій коричневій траві, яка врізається в мою шкіру. Якийсь час по тому почуваю себе трохи краще; довкола тихо, я підводжусь і йду на галявину.

Клер сидить на землі, притулившись до каменя. Вона нічого не каже, просто дивиться на мене, і в її погляді помітна злість. «Ой, – думаю. – Що ж я накоїв?» У неї зараз період Ґрейс Келлі, на ній блакитне шерстяне пальто і червона спідниця. Тремчу й шукаю коробку з одягом. Знаходжу її, надягаю чорні джинси, чорний светр, чорні вовняні шкарпетки, чорне пальто, чорні чоботи і чорні шкіряні пальчатки. Схоже, я ладнаюсь зніматися у