Читати книгу - "Дюна"

«Велика Матір, — подумав Юе. — Я викликав її підозру! Тепер я маю використати кожен трюк, яким мене навчила люба Ванна. Є тільки один спосіб — розказати їй якомога більше правди».

Він сказав:

— Ви не знали, що мою дружину, мою Ванну… — Він повів плечима, нездатний говорити далі через клубок, що раптово застряг у горлі. А тоді: — Вони… — Слова відмовлялися виходити з рота. Він запанікував, міцно заплющив очі, відчув, як у грудях палає щось навіть більше за звичайну агонію, аж доки рука Джессіки м’яко не торкнулася до нього.

— Даруйте мені. Я не хотіла ятрити стару рану, — сказала вона, а сама подумала: «Тварюки! Його дружина була з Бене Ґессерит — по ньому це чітко помітно. І більш ніж очевидно, що Харконнени вбили її. Іще одна нещасна душа, що пов’язана з Атрідами херемом[28] ненависті».

— Мені шкода, — сказав лікар. — Я не можу про це говорити. — Він розплющив очі, віддавши себе на поталу скорботі. Це принаймні було правдою.

Джессіка вивчала його, дивилася на високі вугласті вилиці, темний блиск мигдалевих очей, драглисте тіло та ниточку вусів, що вигнутою смужкою звисали навколо його пурпурових губ і вузького підборіддя. Жінка розуміла, що більшість зморщок на обличчі лікаря з’явилася через скорботу, а не вік. Вона відчула глибоку прихильність до Юе.

— Веллінґтоне, мені прикро, що ми привезли вас у таке небезпечне місце.

— Я охоче приїхав сюди, — відповів лікар. Це також було правдою.

— Але ж уся ця планета — харконненівська пастка. Ви мали б це знати.

— Щоб упіймати Герцога Лето, потрібно дещо більше, ніж пастка, — відповів Юе, бо й це також було правдою.

— Певно, мені варто бути впевненішою в ньому, — сказала Джессіка. — Він чудовий тактик.

— Нас вирвали з коренем, — відказав лікар. — Ось чому нам так важко.

— А вирвану з коренем рослину так легко вбити. Особливо, якщо її посадили у ворожий ґрунт.

— А чи певні ми, що ґрунт справді ворожий?

— На планеті спалахнули водні повстання, коли місцеві дізналися, скількох людей привіз із собою Герцог, — сказала вона. — Вони припинилися тільки тоді, коли населенню розповіли, що ми встановлюємо нові повітряні пастки та конденсатори, щоб подбати про новоприбулих.

— Води тут вистачає лише для підтримання життя. Люди знають, що варто з’явитися комусь іще, хто питиме ці обмежені запаси, — її ціна зросте й бідняки помруть. Але Герцог вирішив цю проблему. Повстання зовсім не свідчать про постійну ворожість до нього.

— А охорона? — запитала вона. — Охорона всюди. А щити? Куди не глянь — скрізь їхні брижі. На Каладані ми жили інакше.

— Дайте цій планеті шанс, — сказав Юе.

Але Джессіка й далі пильно дивилася на вулицю.

— Я відчуваю, як це місце відгонить смертю, — продовжила вона. — Хават заздалегідь заслав сюди цілий батальйон агентів. Охорона на дворі — його люди. Носії вантажів — його люди. Зі скарбниці без жодних пояснень зникають великі суми. Їхні розміри означають лише одне: хабарі на найвищих рівнях. — Жінка похитала головою. — Де б не проходив Зуфір Хават, за ним завжди йдуть смерть і облуда.

— Ви зводите на нього наклеп.

— Наклеп? Я хвалю його. Тепер єдина наша надія — на смерть та облуду. Я просто не помиляюся щодо методів Зуфіра.

— Вам варто було б… зайняти себе чимось, — сказав Юе. — Не залишайте собі ані хвилини для таких бридких…

— Зайняти себе чимось? А що, по-вашому, забирає весь мій час, Веллінґтоне? Я — секретар Герцога, і це займає мене настільки, що я щодень дізнаюся про нові небезпеки… й він навіть не здогадується, що мені про них відомо, — вона стисла губи, а тоді заговорила, карбуючи кожне слово. — Іноді мені цікаво, наскільки мої Бене-Ґессеритські навички вплинули на те, що він обрав на цю посаду саме мене.

— Про що ви? — Юе вразився цинічністю її тону, гіркотою, яку раніше вона ніколи не проявляла.

— Веллінґтоне, ви ніколи не думали, — поцікавилася вона, — що набагато безпечніше мати секретарку, пов’язану зі своїм патроном коханням?

— Навряд чи це гідна думка, Джессіко.

Докір вельми природно злетів із його губ. Не виникало жодних сумнівів щодо почуттів, які Герцог мав до своєї конкубіни. Варто було лише побачити, як він проводжає її поглядом.

Джессіка зітхнула:

— Маєте рацію. Це справді ницо.

Вона знову обійняла себе за плечі й притиснула схований у піхвах крис-ніж до тіла, міркуючи про ту незавершену справу, символом якої він був.

— Скоро тут буде кривава бійня, — промовила вона. — Харконнени не заспокояться, доки не зникнуть самі або не знищать мого Герцога. Барон не може пробачити Герцогові того, що він кузен Імператора — байдуже, наскільки далекий, — тоді як Харконнени отримали свій титул із кишені ДАПТу. Однак головна отрута, що затьмарює йому розум, — це усвідомлення того, що саме Атрід вигнав Харконнена за боягузтво після битви за Коррин.

— Давні чвари, — пробурмотів Юе. На мить він відчув гострий укол ненависті. Давні чвари впіймали його у свої тенета, вбили Ванну чи ще гірше — залишили жити на поталу харконненівським тортурам, доки її чоловік не сплатить означену ціну. Він потрапив у пастку старої ворожнечі, а ці люди були частиною трутизни. Яка іронія, що така смертельна гидь розцвіла тут, на Арракісі — світовому джерелі меланжу, що продовжує життя й дарує здоров’я.

— Над чим ви замислилися? — поцікавилася Джессіка.

— Я замислився над тим, що зараз прянощі коштують шістсот двадцять тисяч соляріїв за декаграм — і це ще тільки на офіційному ринку. На ці багатства можна купити багато що.

— Невже й вас торкнулася жадоба, Веллінґтоне?

— Не жадоба, міледі.

— А що тоді?

Юе знизав плечима.

— Марнота.

Поглянув на Джессіку.

— Пригадуєте смак прянощів, коли ви скуштували їх уперше?

— Вони скидалися на корицю.

— Але смак завжди інакший, — сказав лікар. — Ніби життя, яке щоразу повертається новим обличчям. Дехто вважає, що прянощі викликають ефект завченого смаку. Тіло, усвідомлюючи корисність речовини, інтерпретує її смак як приємний і трохи ейфорійний. І так само, як життя, прянощі неможливо синтезувати.

— Гадаю, що мудріше для нас було б обернутися на відступників, опинитися за межами досяжності Імперії, — сказала Джессіка.

Юе помітив, що вона не слухала його, й зосередився на її словах, запитуючи себе: «Справді, чому вона не переконала Герцога вчинити саме так? Фактично вона могла змусити його зробити що завгодно».

Він заговорив швидко, адже ці слова були правдивими й давали змогу змінити тему розмови:

— Ви не сприймете це за зухвальство… Джессіко, якщо я поставлю вам особисте запитання?

Вона обперлася на підвіконня, бо відчула