Читати книгу - "В'язниця душ"

— Ти на когось чекаєш? — запитав комісар.

— Коли я прийшла, в тебе вже були гості, — пояснила жінка.

— Доброго ранку, комісаре, — почувся чоловічий голос.

У дверях кімнати, одягнений в цивільний одяг, стояв Редль. Вістович сягнув рукою по свій револьвер, але кишеня плаща виявилась порожньою. На обличчі полковника з’явилась крива усмішка.

— Вночі я мусив забрати вашу зброю, — пояснив гість, — ви були в такому стані, що могли кого-небудь пристрелити. Але зараз я готовий повернути її вам...

З цими словами полковник виклав револьвер Вістовича на секретер поруч з тацею, тоді взяв кавник і налив з нього кави у філіжанки. Після цього поштиво переніс тацю на столик поруч ліжка.

Комісара дещо дратувала його театральність. Найперше, звівшись на ноги, він підійшов до секретера і забрав свій «Гассер». Щоправда, в каморах револьвера не виявилось жодного патрона.

Редль тим часом узяв до рук філіжанку і підійшов з нею до вікна. Надворі починався ще один похмурий грудневий день. Місто посилало в небо сині і чорні струмені диму з численних димарів, зігріваючись у цю безсніжну, але мерзенно-холодну пору. В помешканні Вістовича також не завадило б запалити піч.

— Снідайте, комісаре, у нас з вами важлива розмова, — знову озвався Редль, помітивши, що той не взяв свою філіжанку і навіть не торкнувся випічки. — Набирайтеся сил.

— Можемо розмовляти одразу, — відповів той.

Бажання їсти поступово зменшувалось, доки не зникло зовсім. Присутність у будинку людини з контррозвідки кого завгодно позбавить апетиту.

— Як скажете, — відповів полковник, виразно поглянувши на Бейлу. Жінка підвелася і вийшла в сусідню кімнату.

Трохи помовчавши, Редль продовжив:

— Так от, комісаре, якщо пам’ять остаточно до вас повернулась, пригадайте події триденної давнини. Я маю на увазі вбивство у філармонії... Як мені відомо, ви стали мимовільним свідком. Пригадуєте?

Вістович ледь помітно кивнув.

— Чи знаєте ви, хто цей убієнний?

— Не знаю.

Полковник єхидно усміхнувся.

— Звісно, увесь цей час вам ніколи було читати пресу, — сказав він, — а між тим, газети просто сказились. У всіх однакові заголовки.

Редль дістав із внутрішньої кишені плаща свіжий номер «Діла» і простягнув його комісару. Той, напруживши мозок, прочитав на першій шпальті: «Вбито депутата Галицького сейму Бартоломея Раковського!» Читати статтю Вістович не мав наміру, тому відклав газету вбік.

— Раковський був не просто депутатом, — продовжив полковник, — він очолював об’єднання крупних землевласників, яке, до того ж, підтримувало австрійську політику. Як ви розумієте, про його смерть уже відомо у Відні. І Відень хоче розслідування...

Незважаючи на свій кепський стан, Вістович потроху починав розуміти, куди той хилить. І це розуміння було бальзамом на його душу.

— Розкриття убивств не наша справа, — продовжив Редль, — але контррозвідка зацікавлена у тому, щоб убивцю знайшли.

— Наскільки мені відомо, поліція взялася за цю справу, — сказав комісар, уважно спостерігаючи за співрозмовником.

Сівши за його секретер, полковник підтягнув до себе переповнену попільничку і неквапно закурив.

— Я хочу, щоб ви зрозуміли мене правильно, Вістовичу, — за кілька хвилин продовжив Редль, — у тутешній Дирекції поліції працюють переважно поляки, які й самі раді позбутися проавстрійських елементів у сеймі. Я не здивуюсь, якщо невдовзі вони закриють цю справу і повідомлять, що сердешний Раковський публічно наклав на себе руки. Тому сподіватися ми можемо тільки на вас і Шехтеля. На щастя, він тепер уже директор поліції.

— Саме завдяки вам, полковнику, — випалив комісар, — я й не можу зараз зайнятися цією справою. Тому покладайте свої надії на одного Шехтеля! А я подбаю про те, щоб вчасно з’являтися до суду в справі Гаусмана...

Перечекавши цю хвилю гніву, Редль продовжив своїм спокійним крижаним тоном:

— Ми подбаємо про те, щоб слухання припинились на час розслідування. Також подбаємо про вирок. Він буде залежати від ваших старань, Вістовичу.

— І все? — запитав той, і собі заспокоївшись.

Комісар зрозумів, що іншої подібної можливості поторгуватись за своє майбутнє в нього може не трапитись.

— Ми підтримаємо вашу подальшу кар’єру, — відповів Редль, — також можете розраховувати на підтримку Evidenzbureau[12].

— Мені потрібні письмові гарантії, — мовив комісар.

— Сьогодні Вільгельм Шехтель отримає телеграму від міністерства поліції з пропозицією розглянути вашу кандидатуру на посаду заступника директора, — відповів Редль, — це, як на мене, найкраще свідчення серйозності наших намірів щодо вас.

Полковник вилив рештки прохолодної кави собі у філіжанку.

— По щирості, комісаре, у вас невеликий вибір, — зауважив він, — не забувайте, що слідство у вашій справі наразі триває. І тільки ми можемо його зупинити.

— Тоді вам не потрібна моя відповідь, — сказав Вістовим і, не втримавшись, потягнувся за випічкою. Голод ставав нестерпним.

— Може, й так, — погодився Редль, — а тепер я скажу найголовніше... Бартоломей Раковський мав бездоганну репутацію. І такою ж вона мусить залишитись після цього розслідування. Пан зрозумів мене, Вістовичу?

— Зрозумів, — понуро відповів той.

— Чудово, — полковник загасив цигарку і підвівся з-за секретера. — Гадаю, до вечора вас буде відновлено на посаді. За справу краще беріться негайно.

Він застебнув плащ і після цього додав, простягнувши комісару візитку:

— Звертайтесь, якщо буде потрібна моя допомога. Але тільки у крайньому випадку. Успіху, пане Вістовичу.

З цими словами Редль вийшов. Почекавши трохи, комісар підійшов до вікна і побачив, як той виходить з його будинку. Роззирнувшись довкола, полковник подався вздовж вулиці, а потім пропав з виду.

До його кімнати повернулась Бейла. Жінка також була одягнута для виходу.

— Ти не залишишся? — запитав комісар.

— Ні, — відповіла вона, — я хвилювалась за тебе, втім, тепер бачу, що все гаразд.

Вістовим спробував легенько взяти її за лікоть, але вона не дозволила.

— Адаме, — тихо промовила Бейла, — ти знаєш, я ніколи і нічого не вимагала від тебе. Але не хочу бути потрібною лише тоді, коли тобі не щастить з дружиною.

Вістовим спробував заперечити, але не зумів збрехати. Вона посміхнулась і залишила його наодинці.

* * *

Вістовим перевдягся в чистий костюм і, залишивши кілька вікон у своєму помешканні відчиненими, вийшов на вулицю. Комісар найперше подався до фризієра. Він знав, що схожий зараз на опудало горили