Читати книгу - "Вікінг у моєму ліжку"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сіґурд насупився.
— Вибучте мені, — сказав він. — А чому ці вили сховані в людськім корінні?
— Ой, забудьте це — бідолашна пані Крок почувала себе цілковито виснаженою, а ще ж була щойно за чверть десята ранку. — Тіме, прошу відвести Сіґурда у ваш клас, але дуже-дуже прошу прослідкувати, щоб він більше не робив якихось дурниць.
— Я не дурний, — запротестував Сіґурд.
— Звичайно, ні, — посміхнулася пані Крок, показуючи їм на вихід і зачиняючи за ними двері.
— Ви просто абсолютний і невиліковний психопат, — пробурмотіла вона собі під ніс і знеможено впала в крісло. Тоді обережно висунула зі свого столу маленьку шухлядку і взяла там невеличку сріблисту фляжечку.
Просто дивовижно, скільки мешканців Флотбі мали такі фляжечки. їх скуповували шаленими темпами, відколи в село повернувся Сіґурд.
Сіґурд ледве втиснувся на сидінні біля Тіма, запхавши коліна під стіл.
Тім шкірився до однокласників, а ті поглядали на величезного волохатого вікінга, що сидів у їхньому класі.
Пан Рамбл усміхнувся.
— Діти, цього ранку нам дуже пощастило. Тімів приятель Сіґурд розповість нам зараз про вікінгів. А я посиджу тихенько тут у куточку. Сіґурде… може б, ви вийшли сюди, до дошки?
Вікінг засяяв радісною посмішкою й підвівся. На жаль, його коліна застрягли під столом, через що той перевернувся і з тріском упав на підлогу.
Речел Веґстаф захихотіла.
— Він занадто незґрабний як на вікінга, — пробурмотіла вона. — Не вірю, що він справжній вікінг. Він просто вдає з себе такого.
— Він справжній! — просичав Тім, ставлячи на місце стіл. — А ти можеш заткнутися, Речел.
Речел миттєво підняла руку й шалено замахала нею.
— Пане Рамбл, Тім каже, щоб я заткнулася!
«І правильно каже», — подумав пан Рамбл, але тоді посміхнувся і сказав:
— Вам слово, Сіґурде. Що ви нам сьогодні розкажете?
Сіґурд зняв шолом, почухав потилицю, знову натягнув на голову шолом і подивився на свої ноги.
— Я вікінг! — повідомив він.
— Так, ми це знаємо, — зітхнув пан Рамбл.
— Я Сіґурд із Гедебі, Данія.
— Так. І це ми знаємо.
— Я лютий воїн, — Сіґурд скривив страшезну міну, і Менді Перкінс заверещала. Менді Перкінс завжди верещала — треба чи не треба.
— Це він тільки вдає, — зауважив хрипким голосом Тім.
— Не бійся, Менді, Сіґурд грає роль, — пояснив пан Рамбл. Він подивився на вікінга. — Розкажіть нам про життя в Гедебі, Сіґурде.
— Гедебі — моє село. Багато вікінгів: дехто великий, як я, дехто маленький, як дитинка, дехто молодий, як Тім, а дехто старий, як Срамбл…
— Рамбл! — втрутився пан Рамбл. — І я, до речі, не старий. А що ви їли?
Сіґурд заплющився і облизав губи.
— Іноді ми маємо великий букет, — сказав він. — Великий-великий букет на честь Тора, бога грому.
— Він має на увазі бенкет, — прошепотів Тім решті учнів, які вже почали хихотіти.
— Ми їмо курчата, свині, буруни і лози.
— Барани і кози, — пробурмотів Тім.
— А я вважаю, що люди не повинні їсти м’ясо, — втрутилася Речел. — Я вегетаріанка.
Сіґурд насупився, схилився над її столом і поклав долоню на Носодлуба.
— Вікінги вбивають ветеранок, — просичав він.
— Ой! — пискнула Речел і надовго замовкла.
Після цього якийсь час усе йшло добре. Учні захопилися тим, що їм розповідав Сіґурд, і почали засипати його питаннями.
Тім гордо сидів і слухав свого приятеля з X століття, а пан Рамбл тихенько дрімав собі в куточку.
І лише тоді, коли Тері Рівз узявся розпитувати про човни вікінгів, справи знову почали псуватися. Тері хотів довідатися, звідки веслярі знали, коли їм треба веслувати.
— Я колись поплив з татом на човні, - сказав він. — Ми з татом мали по два весла, але не могли занурити їх у воду одночасно. Ми просто кружляли на місці, аж поки він ударив моє весло своїм, і вони обидва тріснули, а тоді нас насварили й мусили рятувати.
Сіґурд кивав головою: це все йому було дуже добре відомо. Він сам був безнадійним веслярем, але ніколи в цьому не зізнавався. Навпаки, завжди вдавав, що чудово веслує.
— Я показую, як ми веслувати, — пообіцяв він. — Спочатку кладемо столи ось так, на бік, — він поставив столи в два ряди ніжками всередину. — Тепер постав туди млинці.
— Млинці? — перепитав Тері. — Я не маю млинців.
— Мама мені дала млинці з сиром, — сказав Джеймс. — Але це мені на обід.
— Я думаю, він мав на увазі стільці, - припустив Тім.
— Млинці! — вишкірився Сіґурд, а тоді почав брати стільці і розставляти їх у чотири ряди між столами. — Ось ми маємо весла.
Тім подивився на столи і стільці.
— Сіґі зробив корабель! — вигукнув він. — Дивіться, столи — це борти корабля, а стільці — лавки, на яких сидять веслярі. Кайфово… я зараз дістану весла! Джеймсе… ходи зі мною, і ти, Тері.
Хлопці вибігли втрьох із класу, а пан Рамбл і далі похропував собі в куточку, уявляючи себе у сні вікінгом.
Невдовзі Тім повернувся разом із друзями. Вони добряче почистили комірчину прибиральниць, забравши звідти мітли з довгими ручками, віники, швабри, одним словом, усе, що бодай віддалено нагадувало весла.
— Тепер беріть весла! — крикнув Сіґі. Діти повсідалися на стільцях і взяли в руки весла. — Пливемо в Гедебі! Весла вгору!
У повітря злетіли чотирнадцять віників, швабр і мітел. Зліва по борту з підвіконь гепнулися на підлогу кілька вазонів із квітами, а справа по борту впав цілий стелаж з банками, в яких були свіженькі фарби, й ці фарби почали творити кольоровий океан, по якому плив цей корабель.
Сіґурд ще ніколи не бачив таких безнадійних веслярів.
Він вистрибнув на письмовий стіл пана Рамбла і видобув зі своїх пошарпаних піхов Носодлуба.
— Веслувати на мою команду! — заревів він, відбиваючи на столі пана Рамбла веслярський ритм важким лезом свого Носодлуба. — Вгору! Вниз! Вгору! Вниз!
Величезні дерев’яні тріски відколювалися від столу і розліталися в повітрі. Корабель почав тонути.
Веслярі постійно сварилися, бо мимоволі гупали одне одного своїми ‘мітлами і швабрами. Менді Перкінс заверещала. Селлі жбурнула в Адама квітковим горщиком, бо подумала, що той облив її фарбою, а Тері зіштовхнув Тіма за борт.
Сіґурд так вистрибував, що зачепив рогом свого шолома один із світильників над головою, зірвавши його зі стелі. Він не зумів втримати рівновагу, маючи на шоломі велику флуоресцентну лампу, і за кілька секунд гримнувся прямо на коліна пана Рамбла.
— Е-е? Е-е? Е-Е! — закричав пан Рамбл, виборсуючись з-під Сіґурда. Він озирнув класну кімнату. Учні повзали по штучному морю з фарб, бруду і квітів, штурхаючи одне одного швабрами і мітлами. Зі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вікінг у моєму ліжку», після закриття браузера.