Читати книгу - "Конституція України. Науково-практичний коментар"

У Законі «Про мови в УРСР» на службових осіб покладається обов’язок володіти не лише державною, а й російською мовою (ст. 6). Українська держава офіційно проголосила, що вона «забезпечує право своїм громадянам вільного користування російською мовою. В регіонах, де компактно проживає кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнятна для всього населення даної місцевості» (ст. 3 Декларації прав національностей України).

Відповідно до ч. 2 ст. 14 Закону України «Про кінематографію» іноземні фільми перед розповсюдженням в Україні можуть бути дубльовані або озвучені чи субтитровані мовами національних меншин.

Необхідністю розширення міжнародного співробітництва та поглиблення інтеграційних процесів (перш за все інтеграції України до європейського економічного та культурного простору) обумовлена турбота держави про вивчення мов міжнародного спілкування. Такими мовами вважаються перш за все офіційні мови ООН (англійська, російська, іспанська, китайська, французька) та робочі мови ООН (англійська, російська, іспанська, французька).

Стаття 11.

Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

У коментованій статті закріплено політико-правові засади одного з основних напрямів політики Української держави — етнонаціональної політики. Ця політика спрямована на гармонізацію відносин між українською нацією в цілому та її складовими, зокрема національними меншинами. Гармонізація цих відносин базується, по-перше, на основі консолідації української нації. Тобто йдеться про консолідацію всіх її складових на засадах загальнонаціональних інтересів, української державної й громадянської ідентичності, територіальної цілісності, національної ідеї, єдності історичної долі та перспектив розвитку нації і суспільства. По-друге, гармонізація етнонаціональних відносин передбачає державне сприяння розвитку історичної свідомості, традицій і культури української політичної нації в цілому та етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності всіх її складових. Саме такий зміст закладено у формулювання «а також» у змісті статті. «А також» означає, що етнічна, мовна, культурна, релігійна самобутність характерна для кожної етнічної спільноти України. У кожного з етносів є свої параметри і характеристики культурної самобутності, розвитку якої сприяє держава для реалізації кожним народом своїх етнокультурних потреб.

У даній статті поняття «нація» вживається у значенні поліетнічної, громадянської, політичної спільноти. Саме таке розуміння української нації і визначає перспективи її консолідації та єдності на основі спільних цінностей — єдиного громадянства, юридичних прав і обов'язків, спільної мети та історичної долі. Слід зазначити, що деякі дослідники тлумачать згадане «а також» як вираження протиставлення української нації (розуміючи її не як політичну, а етнічну спільноту, тобто етнічних українців) та її складових — національних меншин, що не є складовою української нації. Насправді у Конституції України поняття «українська нація» вживається у політичному сенсі. Українська нація — всі громадяни України незалежно від етнічного походження, об’єднані єдиним громадянством, спільністю території, політичних інтересів, юридичних обов’язків, історичної долі, культурних традицій, усвідомленням єдиної національної ідентичності та майбутнього Батьківщини як демократичної, соціальної, правової Української держави. Відповідно національна ідентичність — одна з ознак модерної нації, що означає об’єктивну належність людини чи соціальної групи до національної спільноти, а також їх свідоме ототожнення з її цінностями, історією, територією, культурою, символами, державними та правовими інститутами.

Формування у громадян України почуття національної ідентичності є найважливішим чинником націєтворення та загальнонаціональної консолідації. Основними ототожнюючими показниками (ідентитетами) національної ідентичності є свідомість, громадянство, територія, мова, історія, культура. Національна ідентичність спирається на свідомий вибір суб’єкта і залежить від раціональних чинників — усвідомлення суб’єктом ідентифікації історичних, громадянських, політичних цінностей, що є вторинними щодо цінностей етнічної ідентичності (що є, як правило, сталими, незмінними). Тому національна ідентичність є динамічною в історичному та соціальному сенсі категорією, її слід аналізувати і в історичній ретроспективі, і в перспективі на майбутнє.

Національна меншина — спільнота громадян України, які не є українцями за етнічним походженням, виявляють почуття етнічного самоусвідомлення та спільності між собою, є частиною етносу, котрий має, як правило, національну державу за межами України, але проживають на території України, підтримують давні, міцні й сталі зв’язки з нею.

Цим поняттям, яке повністю кореспондується із визначенням Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин, охоплюються всі етнічні групи в Україні, у тому числі ті, які означені терміном «корінні народи».

Слід зазначити, що появу в Конституції України цього терміна можна пояснити прагненням українського законодавця врахувати наявну міжнародно-правову базу, зокрема Конвенцію Міжнародної організації праці № 169 від 27 червня 1989 року, яку ратифікувала Україна. Проте ратифікація Україною як членом Ради Європи міжнародно-правових актів ще не зумовлює необхідності внесення всіх їх положень до Основного Закону держави. Адже в Україні немає тих народів, котрі відповідно до критеріїв, означених у Конвенції, можуть бути визнані корінними: жоден з народів, які проживають в Україні, не «ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах, соціальні, культурні й економічні умови яких відрізняють їх від інших груп національного співтовариства і становище яких регулюється повністю чи частково їх власними звичаями чи традиціями або спеціальним законодавством», не є «нащадками тих, хто населяли країну або географічну область, частиною якої є ця країна, в період її завоювання або колонізації або в період встановлення існуючих державних кордонів, і які незалежно від їх правового статусу зберігають деякі або всі свої соціальні, економічні, культурні й політичні інститути».

У Російській Федерації такі народи проживають у районах Півночі, Сибіру і Далекого Сходу й відповідно у законах РФ «Про гарантії прав корінних малочисельних народів у Російській Федерації» (1999 р.), «Про загальні принципи організації громад корінних малочисельних народів Півночі, Сибіру і Далекого Сходу Російської Федерації» (2001 р.) передбачені механізми правового регулювання соціально-економічного й культурного розвитку та державної підтримки права цих народів на самобутній розвиток, захист споконвічного середовища їхнього проживання, традиційного способу життя та природокористування. Ці заходи посиленої державної підтримки зумовлені реальною загрозою зникнення малочисельних народів, насамперед внаслідок серйозних порушень екологічної рівноваги, безконтрольного промислового освоєння територій традиційного природокористування. Чималу роль у цьому відіграє виконання федеральної цільової програми «Економічний і соціальний розвиток корінних народів Півночі» до 2011 року. У Російській Федерації реалізуються аналогічні регіональні програми у Бурятії, Республіці Саха (Якутії), Таймирському, Ханти-Мансійському, Евенкійському, Чукотському автономних округах. Як бачимо, федеральні закони РФ закріпили реалії існування корінних народів у країні й відповідно Конституція РФ підтвердила гарантії їхніх прав.

В Україні жоден правовий акт (ні до, ні після прийняття Конституції України) не містить нормативного визначення корінних народів, і це зрозуміло й закономірно, позаяк немає предмета правового регулювання — самих корінних народів. Тому поява у Конституції терміна «корінні народи» не означає необхідності надання відповідного й відмінного від статусу національної