Читати книгу - "Вогнегривий коник"

— Бери, — дозволив учитель.

Роман взяв лінійку, приніс її в клас і поклав на парту, поруч із зошитом, у якому за диктант немає ніякої оцінки.

Ліхтарник

Серед зелених луків і дрімучих лісів текла річка. Повновода, глибока, але тиха й ласкава. Багато віків несла вона свої чисті води. Рікою плавали човни й навіть маленькі кораблики.

Жив на березі ріки старий ліхтарник. Увечері сідав він у човник, плив на середину ріки, засвічував ліхтар. До світанку блимав посеред ріки вогник, показував дорогу мандрівникам. Лагідно хлюпались об берег хвилі — тішилась ріка: люблять її люди, й вона людям потрібна.

Та ось людям знадобилося багато дощок на столи й стільці. Вирубали вони ліси по берегах ріки. Здалося також людям, що зелені луки — це непотрібні розкоші. Зорали луки, посіяли кукурудзу.

Виснажилися студені джерела, задихнулась від спраги ріка й померла. Кілька років на тому місці, де плавали човни й кораблики, весною дзюрчав струмок, а згодом і він засох. Перетворилося русло ріки на город. Про річку нагадував тільки стовп, до якого ліхтарник за звичкою щовесни прикріплював ліхтар. Але над ним усе рідше збиралися хмари. Палючі вітри прилітали з пустелі й стукали в хати людей.

Як тільки на землю сідали сутінки, старий ліхтарник ішов на капустяне поле й засвічував на стовпі ліхтар.

Маленький Сергійко і питає:

— Дідусю, навіщо ви засвічуєте ліхтар? Ріки ж давно немає.

— Щоб люди краще бачили свою дурість.

Не загубив, а знайшов

Коли синові виповнилось дванадцять літ, батько дав йому нову лопату й сказав:

— Іди, сину, в поле, відмір ділянку сто кроків уздовж, сто впоперек і скопай.

Пішов син у поле, відміряв ділянку й копає. А копати він ще не вмів. Важко було попервах, поки руку набив та й до лопати приловчився.

Наприкінці робота ішла все краще й краще. Та коли син застромив лопату в землю, щоб перевернути останню скибу, вона зламалась.

Вернувся син додому, а на душі неспокійно: що скаже батько за таку шкоду?

— Пробачте мені, тату, — каже син. — Я вчинив збиток. Лопата зламалась.

— А копати навчився? Копати тобі наприкінці було важко чи легко?

— Навчився, — каже. — І копати наприкінці було легше, як на початку.

— То ти не загубив, а знайшов.

— Що ж я знайшов, тату?

— Бажання трудитись. Це найдорожча знахідка.

Чорнобривці

Тихий осінній вечір. Заходить сонце. У блакитному небі — ключ журавлів. Наша бабуся сидить на лавці біля тину, дивиться на захід сонця. Я питаю:

— Бабусю, скажіть, для чого людина живе на світі?

Бабуся всміхнулася й каже: Щоб жити вічно.

Я не міг цього збагнути. Як це — жити вічно?

Бабуся каже:

— Ходімо до саду.

Пішли ми до саду. Там доцвітали чорнобривці. Бабуся зібрала жменьку сухого насіння квітів, зав’язала у вузлик.

— Почекай до весни, — зрозумієш, — сказала вона й поклала вузлик із насінням чорнобривців у сухий куточок.

Настала весна. Ми з бабусею посіяли на грядці насіння. Зійшло, піднялося, зацвіло. Які вони красиві, ці чорнобривці. Кращі, ніж восени.

— Ось і людина живе, щоб вічно жила її краса — сказала бабуся. — Батьки живуть, щоб виховувати дітей. А діти потім народжують своїх дітей, щоб вічно жив людський рід.

— А для чого живе людський рід? — знову питаю я.

— Для щастя.

Є ще одне найніжніше деревце

Мама з Катрусею поливають яблуньки в саду. Десять яблуньок, під кожну — по десять голубеньких відерець. Щоб зеленіли, квітли й родили.

Катруся вже кінчає перший клас, вона добре вміє рахувати. І ось за її підрахунками виходить; під яблуньку вже вилили десять голубеньких відерець, а мама виливає одинадцяте.

— Скільки ж треба вилити під кожну яблуньку? — питається Катруся.

— Десять, — відповідає мама.

— А чого ж ви під кожну яблуньку вливаєте ще й одинадцяте відерце? — дивується Катруся.

— Бо є ще одне — найніжніше деревце… — каже, усміхаючись, мама. — Його теж треба полити, щоб вічно зеленіло.

— Що ж це за деревце?

— Совість.

Дві лопати

Господар купив дві нові сталеві лопати. До одної приробив лопатище й вона стала трудівницею. Нею копали город, сікли буряки на корм худобі, весною викопували ямки на дерева, зимою зчищали кригу зі сходинок.

А друга лопата стояла собі без діла в комірчині.

Минув рік, два, минуло п’ять, десять, тридцять літ. Перша лопата трудилась, а друга ледарювала.

Минуло п’ятдесят років. Господар став старий. Глянув він якось на лопату-трудівницю й каже:

— Он як, та ти вже старенька стала, стерлась, уся в дірочках… Пора на відпочинок.

Зняв господар лопату-трудівницю з держака й поклав у комірчину під лавку. Ось тут і зустрілися дві лопати — трудівниця й нероба. Ледащиця пізнала свою сестру й каже:

— Он як, ти вже непотрібна господареві. Яка ж ти стала ветха та худа…

— І тобі не соромно так говорити!.. — обурилася лопата-трудівниця. — Глянь на себе: ти ж проіржавіла наскрізь! Я стерлась від роботи, а ти з’їржавіла від неробства.

— А що таке робота? — здивовано питає лопата-ледащиця.

Лопата-трудівниця стала розповідати їй про траншеї, викопані під фундамент великого будинку, про глибоку криницю, про греблю… Та лопата-ледащиця нічого не могла зрозуміти. Вона запитала:

— Чого я цього нічого не розумію? Ми ж розмовляли з тобою одною, лопатною мовою.

— Ти цього не збагнеш, бо ти не була ніколи в людських руках.

Як заходить сонце

Учитель і хлопчик любили дивитись, як заходить сонце. Щодня вечірньої години вони приходили на околицю села, сідали на вершині високої степової могили й дивилися, як сонце сідає за обрій.

Ось уже три дні хлопчик бачив одне й те ж: над вогненним диском сонця в блакитному небі плаває легенька хмаринка. І позавчора, і вчора, й сьогодні…

— Учителю, — питає хлопчик, — скажіть, будь ласка, чи ту саму хмаринку ми бачимо ось уже три дні?

— Ні, не ту саму. Вчора не та, що позавчора, сьогодні не та, що вчора.

Хлопчик замислився. Вогненний диск сонця опускався за обрій. Ось від нього лишилась тільки багряна смужечка, потім — одна іскрина, потім і та згасла.

— Учителю, — питає хлопчик, — куди поділося вчора, позавчора?

Учитель обняв хлопчика й ласкаво погладив його по голівці.

Добре слово

Була собі дівчинка Оля. Коли їй виповнилось п’ять рочків, вона занедужала. Простудилась і злягла. Кашляла і танула на очах.

До нещасної дівчинки стали приходити родичі — Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив що-небудь смачне і поживне: липовий мед і солодке масло, свіжі лісові ягоди та горіхи, перепелині яєчка та