Читати книгу - "Чорна стріла"

— Діку! — скрикнув Метчем. — Я загинув! Ми обидва загинули! Тікаймо, коли ще є час. Вони не заспокояться, доки не знайдуть мене. Ні! Пусти мене до них одну! Коли вони схоплять мене, ти зможеш втекти. Пусти мене, Діку! Добрий Діку, пусти мене!

Вона вже схопилась за засув, коли Дік, нарешті, все зрозумів.

— Клянусь небом! — вигукнув він. — Ти не Джон, ти Джоанна Седлі! Ти та дівчина, що не хотіла одружитися зі мною.

Дівчина зупинилась і мовчала. Дік, помовчавши, нарешті заговорив.

— Джоанно, — сказав він, — ти врятувала мені життя, а я врятував тобі; ми бачили кров, ми були друзями, були й ворогами, я навіть хотів відшмагати тебе ременем і весь цей час думав, що ти хлопець. Тепер мені загрожує смерть, і перед смертю я хочу сказати, що ти найкраща й найхоробріша дівчина на світі, і якщо я залишусь живим, то з радістю одружуся з тобою. Житиму я чи помру — я люблю тебе!

Вона нічого не відповіла.

— Ну скажи що-небудь, Джоне, — попросив Дік. — Будь хорошою дівчиною і скажи, що ти любиш мене!

— Хіба я була б тут, якби не любила тебе! — вигукнула Джоанна.

— Якщо ми врятуємось, — вів далі Дік, — ми одружимось, якщо ж нам доведеться вмерти, ми вмремо. Але скажи, як ти знайшла мою кімнату?

— Я спитала в пані Хетч, — відповіла вона.

— Їй можна довіряти, — зауважив він. — Вона не викаже тебе. Ми ще маємо час.

Саме в цю мить, наче всупереч йому, в коридорі почулися кроки і хтось застукав кулаком у двері.

— Вона тут! — закричав голос. — Відчиніть, мастере Діку, відчиніть!

Дік мовчав і не ворушився.

— Все пропало, — сказала дівчина і обняла Діка. Один за одним до дверей підбігали люди. Нарешті прийшов сам сер Деніел, і враз усі замовкли.

— Діку, — закричав рицар, — не будь дурнем. Від такого галасу прокинулось би навіть сім сплячих красунь. Відчини двері!

Дік мовчав.

— Ламайте двері! — наказав сер Деніел. І відразу ж його воїни почали бити в двері ногами й кулаками. Хоч двері й були міцні, а засув добрячий, вони однаково недовго б витримали, та знову втрутилася доля. Раптом серед цього стуку почувся крик вартового, йому відповів інший, потім закричали на вежах. Ліс теж відгукнувся криком, Спочатку всім здалося, що лісовики пішли на приступ замку. Сер Деніел і його воїни залишили двері й кинулись захищати стіни замку.

— Ми врятовані! — вигукнув Дік.

Він схопився обома руками за велике старовинне ліжко і спробував відсунути його, але воно не піддавалось.

— Допоможи мені, Джоне, — вигукнув він, — якщо хочеш врятуватись, збери всі свої сили й допоможи мені!

З величезними зусиллями вони протягли важке дубове ліжко через кімнату й підперли ним двері.

— Так буде ще гірше, — сумно сказала Джоанна. — Тепер він увійде потайним ходом.

— Ні, — відповів Дік, — він не наважиться відкрити цю таємницю своїм воїнам. Цим ходом вислизнемо ми. Слухай! Напад закінчився. Його навіть й не було!

Справді, ніякого нападу не було. Сера Деніела стурбувала просто купка воїнів, що відстала від нього в битві під Райзінгемом і, нарешті, повернулася в замок. Вони проскочили ліс, користуючись темрявою, їм відчинили ворота, і тепер вони злазили з коней. Було чути тупіт копит, брязкіт лат і зброї.

— Він зараз вернеться, — промовив Дік. — Швидше до потайного ходу!

Він засвітив лампу, і обидва пішли в куток кімнати. Вони швидко знайшли щілину, крізь яку ще пробивалося світло, Дік зняв з стіни широкий меч, глибоко засунув його в щілину й навалився на держак. Ляда трохи піднялася, вони вдвох вчепились за неї руками й відкрили її зовсім. Під нею були східці, що вели вниз, на нижньому з них стояла засвічена лампа, яку залишив убивця.

— А тепер йди вперед, — сказав Дік, — і візьми лампу. Я закрию ляду й піду за тобою.

Один за одним вони спустилися вниз. Дік ще не встиг опустити ляду, як знову на двері посипалася злива громових ударів.

Розділ IV

ПОТАЙНИЙ ХІД

Дік і Джоанна опинились у вузькому, брудному й короткому проході. На тому кінці було видно прочинені двері. Безсумнівно, це були ті самі двері, які відмикав ключем убивця. Із стелі звисало густе павутиння, кам'яна підлога відлунювала їхні найобережніші кроки.

За дверима хід розгалужувався під прямим кутом. Дік повернув навмання в один з коридорів, і вони побігли, голосно тупаючи ногами в порожньому куполі каплиці. В тьмяному світлі лампи баня нагадувала спину кита. Щохвилини їм траплялися дірки для підглядування, сховані зсередини різьбленим карнизом. Глянувши в одну з них, Дік побачив кам'яну підлогу каплиці, олтар з засвіченими тонкими свічками і перед ним сера Олівера, який молився, звівши руки.

В кінці коридору вони східцями спустилися вниз. Тут хід став вужчим, одна з стін була дерев'яна, крізь щілини пробивалось мерехтливе світло, чути було чиюсь розмову. Раптом вони помітили в стіні круглу дірочку завбільшки з око. Дік зазирнув у неї й побачив зал. За столом сиділо з півдесятка воїнів у шкіряних куртках. Вони пожадливо їли пиріг з оленячим м'ясом, запиваючи його пивом. Це й були ті воїни, що недавно повернулися.

— Даремно ми сюди пішли, — сказав Дік, — ходім назад.

— А може хід веде далі? — спитала Джоанна.

І вона пішла вперед. Але через кілька кроків хід закінчився маленькою драбиною. Дік і Джоанна зрозуміли, що до того часу, поки в залі сидять воїни, втекти цим шляхом неможливо.

Вони щодуху побігли назад і почали вивчати інший хід. Цей хід був надзвичайно вузький, доросла людина не змогла б пройти ним. Їм доводилось весь час то підніматися, то спускатися по східцях, на яких легко можна було скрутити в'язи. Навіть Дік втратив всяку уяву про те, де вони знаходяться.

Поступово хід ставав вужчим: східці вели все вниз і вниз, стіни були сирі й слизькі, далеко спереду почувся писк пацюків.

— Ми в підземеллі, — промовив Дік.

— А виходу все немає, — додала Джоанна.

— Ні, тут повинен бути вихід, — відповів Дік. В цю хвилину вони підійшли до повороту, за яким хід закінчувався кількома східцями. Вгорі замість дверей була кам'яна плита. Дік і Джоанна навалились на неї, але не змогли зрушити її з місця.

— Її хтось держить, — сказала Джоанна.

— Ні, — відповів Дік. — Якби навіть її держали десятеро чоловіків, все одно вона б хоч трошки посунулась. А ця плита непорушна, мов скеля, її придавили чимсь важким. Тут немає виходу, і, слово честі,