Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

холодець, до послужливих не належав, але й не наважувався попросити його геть. Судячи з усього, роботи він мав по горло (банкет сьогодні ввечері, припустив Лойз), але все робив з надмірним старанням, за яким ховалась мовчазна роздратованість. Лойзова присутність була йому нестерпна, та він не міг підшукати належної зачіпки, щоб випровадити небажаного відвідувача. Мабуть, він просто не міг знести запаху мисливця і конюха, запаху, що його ніяке мило за один раз не відмиє, і який був зовсім не до речі в цьому напівтемному напівпідвалі. Мабуть, міркував собі Лойз, різника всього-на-всього бере заздрість: заздрість здорового, міцного чолов’яги, цілісінький день прикутого до своєї праці.

Лойз ще нічого не вияснив, але не квапився. Увечері банкет, мабуть, там викаже себе злоба, яку він намагався збагнути, подасться ключик, розкриється таємниця, знайдеться відповідь на просте запитання: що у Шефа на думці?

Різник підійшов до полиць при стіні і взяв скляну банку, поставив її на стіл під вікном, ножем зняв воскове кільце по ободу скляної кришки, пальцем сколупнув ізоляційну стрічку, що відламувалась затверділими шматками. Він підсунув лезо ножа під кришку, і та подалась із зітханням. Потім перевернув банку і витрусив на стіл пластиковий мішечок.

Мішечок був тісно набитий і твердий, біла маса всередині обернулась на камінь. На шнурочкові, котрим мішечок був зав’язаний, висіла пломба з гербом у вигляді приборканого вовка. Різник ножем вертикально провів по мішечку, плівка розійшлась, і на вимиту тарілку з легеньким стуком випав білий кристалічний камінь.

— Сіль? — задав Лойз зайве запитання.

— Міська сіль, — поправив різник. Він сікачем настругав від грудки жменьку солі.

— А яка різниця?

Різник завмер із сікачем у руці й повернувся до нього здивовано.

— Різниця? Звісно, є різниця. Це ж міська сіль, опечатана, щоб не псувалась. Не для простої ковбаси, тямиш? — він показав рукою на піч у глибині приміщення, де стояли рядком подряпані консервні бляшанки, з яких ішла пара. — Проста сіль для простої ковбаси он там.

Лойз підвівся й підійшов до печі. Було, власне, зрозуміло, чим займався різник: він випаровував розсіл з старих бляшанок, звідки інший вміст — переважно овочі — вже вибрали. Крихітні озерця кипіли й булькали, здіймалась пара, подекуди на внутрішніх стінках насіла тонюсінька шкірочка солі.

— Марудна робота, — сказав Лойз і похитав головою.

— Як так марудна? — обурено відказав різник. — Потребуємо солі. Опечатана сіль під наглядом, зрозуміло? Видається тільки в особливих випадках. Банкет, свята абощо. А на все інше… — він показав рукою на бляшанки.

Власне, подумав про себе Лойз, не так уже й марудна. Допоки консервів багато й допоки є чим палити (ліси давали тепер стільки букових дров і деревного вугілля, скільки потрібно) і випаровувати сіль рентабельно.

До того ж була ще міська сіль, судячи з усього, з пограбованих припасів міст і сіл. За останні десять років, міркував Лойз, місто, мабуть, не могло знайти придатної солі. Знаходили або зіпсовану, або порозтаскувану звірами. В цьому розенгаймці скрути не зазнали — солі багато їм не потрібно, а ту дещицю беруть просто з…

Йому аж щелепа відвисла, проте він узяв себе в руки, встав і щербато посміхнувся різникові.

— Красно дякую, — з дурнуватим виглядом вимовив він.

— За що? За що? — забурмотів той у відповідь, але тепер уже присоромлено через власну нечемність.

— Красно дякую, — повторив Лойз ще дурнуватіше.

Трьома сходинками від піднявся на вулицю і почовгав чоботами на шипах по бруківці, в голові шугали різні асоціації, які вкладались у міцний логічний ланцюг.

Тепер він знав, що на думці в Шефа. І що для них, для рознемців, справи складались не зовсім добре. Зовсім недобре.

V

Картку надрукували на дорогому тисненому папері, пожовклому вздовж обрізів. Вишуканим шрифтом з усілякими завитками і розчерками читачеві пропонувалось:

ФАНФАРНИЙ ВСТУП — ПРИЙОМ ПЕРЕД РАТУШЕЮ

ВХІД ПОСЛІВ І ВИСОКОГО СІМЕЙСТВА

ЗАКУСКИ АСОРТІ

ХОРОВИЙ СПІВ: GIOIA ETERNA (ПАЛЕСТРИНА)

ПРИВІТАЛЬНІ ПРОМОВИ І ТОСТИ

ГАРЯЧІ СТРАВИ

ФАНФАРИ

ТАНЦІ

ФРУКТИ, СОЛОДКИЙ СТІЛ

ПОДАЄТЬСЯ МОЗЕЛЬСЬКЕ, БУРГУНДСЬКЕ,

ВЕЛЬТЛІНЗЬКЕ, ТОКАЙСЬКЕ І КОНЬЯК

ЗАПРОШУЮТЬСЯ УСІ!!!

— Жодної помилки, — кивнув головою Лойз, тримаючи тиснений папір у витягнутій руці, щоб краще бачити.

Почувався не надто добре, бо змусив себе і Марте проковтнути по цілій грудці смальцю, конче була потреба пригадати давні викрути. Але під його видубленою негодами шкірою цього не було помітно. Він і Марте перевдягнулися в нове вбрання — сільський народний одяг з колишніх часів (все потрібне ще можна було знайти на складах), до того ж вбрання було до лиця і вельми практичне також і для зворотної подорожі в Розенгайм: баварські короткі куртки з грубої вовни, білі сорочки, нові короткі шкіряні штани з нагрудниками, зелені панчохи, міцно простьобані замшеві черевики. Довершували все капелюхи з напівширокими крисами і з пір’їною за стрічкою.

— Піччі помилок не робить, вона жінка правильна, — сказав Ґерт Шульц. На ньому також була біла сорочка, тільки поверх неї середньовічна камізелька з вишитим геральдичним орлом. Вона могла б також походити з театральних фондів, але насправді була далматинкою Герольда Брабантського з Віденської державної скарбниці (ні сам Ґерт, ні будь-хто інший не знав — а може й, знав — якими шляхами вона потрапила в Пассау). — Ви обидва вже готові? Можна починати.

Стояв червень, було тільки пів на восьму, і вечірнє сонце ще стелилося золотом у вуличках, та попри це перед Ґертом і послами несли два смолоскипи. Звідусіль долинало якесь високе гудіння. Коли Марте почув його, у нього загупало серце. Гудіння нагадало йому дзижчання шершнів, гніздо яких вони колись знайшли в дуплавій груші біля озера Зімзее. Ті шершні жахливо покусали Брозі, і мама Моніка потім його шпетила:

— Чого ви, дурні, не втекли відразу?

А тоді, коли зсередини дерева почулося дзижчання золотаво-брунатних бійців, ніхто не подумав про небезпеку, очі у дітей заокруглились і заблищали, вони почали сміятись. А тут воно, це гудіння, міркував Марте, також загрозливе?

Перед ним ішли Лойз і Шульц.

— А що то за високе сімейство? — спитав батько у Герольда Брабантського. Той помовчав трохи, відтак відкашлявся і відповів не дуже охоче:

— Ну-у… Шеф. І Лінда…

— }х Високість, чи як?

— Угу, його дружина. І троє дітей — Гассо, Ґернот і Мелісса.

— Ти глянь! Як колись у середньовіччі. То є десь записано?

— Що записано?

— Як сказати… престолонаслідування, наприклад, права, обов’язки — такому містові потрібна якась конституція.

— Цього я не знаю, — буркнув Шульц. Обличчя його стало роздратованим чи розлюченим, ріденькі брови насупились. Лойз стримано відригнув.

Високе войовниче гудіння тепер було зовсім близько,