Читати книгу - "Нортенгерське абатство"

— Ви не могли цього зробити! — вигукнула Кетрін.

— Зробив, клянусь своєю душею! Щойно до неї підійшов і сказав: ви, мовляв, просите переказати, що маєте відкласти вашу сумісну прогулянку до вівторка, бо на понеділок ще раніше призначили поїздку з нами до Кліфтона. Вона погодилась і сказала, що вівторок її так само влаштовує, як і понеділок. Отже, більше немає ніяких перешкод. То як я все владнав, га?

На обличчі Ізабелли знову з’явились благодушність і усмішка, і Джеймс теж знову здавався щасливим.

— Та й справді, чудова ідея! А тепер, моя люба Кетрін, усі наші тривоги позаду. Ви з честю звільнилися від зобов’язання, і в нас буде чудова поїздка.

— Це неможливо, — відповіла Кетрін. — Я не можу цього дозволити. Мені негайно треба побігти до міс Тілні й усе їй пояснити.

Проте Ізабелла схопила її за одну руку, Торп — за другу; і всі троє заходилися несамовито протестувати. Навіть Джеймс розгнівався. Тепер, коли все було залагоджено й міс Тілні сказала, що вівторок її так само влаштовував, як і понеділок, продовжувати чинити опір просто смішно, просто безглуздо.

— Не в цьому річ. Містер Торп не мав права переказувати неіснуюче доручення. Якби я вважала правильним відкласти прогулянку, я б сама поговорила з міс Тілні. А так вийшло дуже незграбно. І звідки я знаю, що містер Торп… а раптом він знову помилився. Через його помилку в п’ятницю мені вже були непереливки. Відпустіть мене, містере Торп. Ізабелло, досить мене утримувати.

Торп сказав їй, що шукати містера й міс Тілні вже немає сенсу, оскільки він наздогнав їх на розі Брук-стріт і зараз вони вже вдома.

— Ну що ж, тоді я піду до них додому, — відповіла Кетрін. — Хоч би де вони були, я зобов’язана їх розшукати. Говорити більше нема про що. Якщо, попри всі умовляння, я не погодилася зробити те, що вважаю неправильним, то тим паче мене не можна вмовити, вдаючись до хитрощів.

Сказавши це, вона вирвалася й побігла. Торп хотів побігти вслід за нею, але його зупинив Морланд:

— Нехай вона йде! Нехай уже йде, якщо їй так хочеться. Вона вперта, як…

Морланд не закінчив порівняння, бо воно навряд чи було б приємним.

Кетрін, украй схвильована, боячись погоні, проте непохитна у своїй рішучості, ішла так швидко, як тільки давав їй змогу натовп, крізь який вона проштовхувалася. Дорогою вона розмірковувала над тим, що сталося. Їй було дуже неприємно розчаровувати й засмучувати друзів, особливо брата. Але вона не шкодувала, що відмовилася від поїздки. Незалежно від того, що вона почувала, вдруге порушити домовленість з міс Тілні, взяти назад — і до того ж з вигаданої причини — обіцянку, яку вона дала п’ятьма хвилинами раніше, було неприпустимо. Вона чинила опір не через себелюбність, не тому, що дбала лише про власні радощі, — їх вона певною мірою могла дістати й від поїздки і від огляду Блейзського замку, — ні, вона наполягла на цьому заради інших, заради їхньої доброї думки про неї. Упевненості у своїй правоті, однак, було недостатньо, щоб знову відчути спокій — до зустрічі з міс Тілні годі було й думати про те, щоб заспокоїтися. І, прискоривши ходу після того, як вона залишила Крессент, решту шляху до Мільсом-стріт Кетрін майже пробігла. Вона рухалася настільки швидко, що встигла помітити, як брат і сестра Тілні заходили до будинку, хоч вони вирушили додому набагато раніше за неї. Слуга, який їм відчиняв, ще не відійшов, і, обмежившись словами про необхідність негайно поговорити з міс Тілні, Кетрін поквапливо побігла вгору сходами, не давши йому встигнути повідомити про візит дами. Потім, розчинивши перші ж двері, які побачила, вона раптово з’явилася у вітальні перед генералом Тілні, його сином і дочкою. Кетрін відразу ж вдалася до пояснення, єдиною вадою якого було тільки те, що через її нервове збудження й поривчасте дихання воно нічого не пояснювало:

— Я страшенно поспішала… Це була помилка… Я їм узагалі нічого не обіцяла… Я їм одразу сказала, що не можу їхати… І я так поспішала, щоб вам це пояснити… Мені все одно, що ви подумаєте… Я не могла чекати, доки про мене повідомить слуга…

Суть справи, однак, хоча й не найкращим чином розтлумачена цією промовою, невдовзі перестала бути загадкою. Кетрін дізналася, що Джон Торп переказав вигадане ним доручення. І міс Тілні не вважала за потрібне приховати, що воно її дуже здивувало. Але яке враження справило воно на її брата, до якого Кетрін, виправдовуючись, також зверталася, гостя не могла зрозуміти. Хоч би які там почуття мали вони до неї, до її візиту, — після нього вираз обличчя господарів та їхня поведінка стали такими дружніми, про які вона могла тільки мріяти.

Таким чином, справу було залагоджено. Міс Тілні відрекомендувала Кетрін їхньому батькові й зустріла з його боку привітний і люб’язний прийом, який нагадав їй слова про нього Торпа й дав привід з приємністю подумати, що останній іноді каже правду. Уважність до неї генерала була такою, що, не знаючи, з якою надзвичайною поспішністю Кетрін підіймалася сходами, він неабияк розгнівався на слугу, через недбайливість якого їй довелося власноручно відчиняти двері вітальні.

— Що це собі дозволяє Вільям? Йому слід зробити зауваження!

І коли б Кетрін якнайпалкіше не запевнила, що той ні в чому не винен, Вільям, певно, міг би назавжди втратити прихильність господаря чи навіть своє місце.

Просидівши з ними чверть години, вона підвелася, щоб з усіма попрощатись, і була приємно здивована, коли генерал Тілні попрохав її бути такою люб’язною і пообідати й провести решту дня з ними. Міс Тілні приєдналася до його прохання. Кетрін була дуже вдячна, але вона не могла прийняти запрошення на обід, бо містер і місіс Аллен з хвилини на хвилину чекали її повернення. Генерал сказав, що не сміє більше наполягати — знехтувати інтересами містера й місіс Аллен було б неприпустимо, але якогось іншого дня, про який можна буде домовитись заздалегідь, вони, сподівається він, не відмовляться пожертвувати товариством міс Морланд і відпустять її до подруги. О ні, Кетрін була впевнена, що вони ні в якому разі не будуть заперечувати, і вона з великою приємністю прийме запрошення. Генерал провів її до дверей на вулицю, якнайлюб’язніше говорячи з нею, доки вони спускалися сходами, і захоплюючись граційністю її ходи, яка напрочуд відповідає манері, з якою вона танцює,