Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

Волден поглянув направо і коли я поверув голову, щоб подивитися що там таке, він прослизнув повз мене, оминувши, ніби какашку і вже за мить сидів у класі на своєму місці.

Майже кожного дня було те ж саме: міс Грідіс зі своїми ногами, Річард, що постійно дрочив і той Волден, що сидів мовчки й поводився так, ніби й сам вірив, що був генієм. Мене від цього просто нудило.

Я запитав у хлопців, “Слухайте, ви дійсно вірите в те, що Гарі Волден геній? Він же ж просто сидить у своєму охайному костюмчику й мовчить, більш нічого. І що це доводить? Ми всі так можемо.”

Вони мені не відповіли. Я так і не дізнався їхньої думки про цього засранця. Ставало все гірше. Ходили чутки, ніби Гарі Волден навідував міс Грідіс щоночі, ніби він був її улюбленцем, і вони займалися коханням. Мене від цього нудило. Я постійно уявляв собі, як він знімає свій охайний зелений костюмчик, вішає його на стілець, потім стягує оранжеві атласні труси й залазить під ковдру, де міс Грідіс пригортає його золоту кучеряву голову, пестить його і все таке.

Ця чутка ходила між дівчатами, які, здавалось, завжди все знають. Через це вони ще дужче не любили міс Грідіс, хоча й казали, що так і має бути, адже Гаррі Волден — такий ніжний геній і йому потрібно якомога більше ласки.

Якось я ще раз зупинив Гарі Волдена в коридорі.

“Я виб'ю з тебе все лайно, сучий ти сину, мене не проведеш!”

Гарі Волден подивився на мене. Потім поглянув над моїм плечем, показав пальцем і вигукнув, “А що це там?”

Я озирнувся. Коли я розвернувся назад, його вже не було. Він вже сидів у класі в оточенні дівчат, котрі вважали його генієм і любили його.

Чутки про візити Гарі Волдена до міс Грідіс усе поширювалися й поширювалися, особливо, коли він не приходив у школу. Це були найкращі дні, адже мені доводилось миритися лише з дрочінням Річарда, а не з золотими кучерями й захопленням ними усіх дівчаток у тих своїх спідничках, светриках і накрохмалених платтячках. Коли Гарі не з'являлвся, дівчата шушукались, “Просто він занадто чутливий...”   

А Ред Кіркпатрік казав, “Та вона затрахала його до смерті.”

Одного дня я зайшов до класу й помітив, що місце Гарі Волдена порожнє. Я подумав, що його, як завжди, затрахали. Потім від парти до парти полетіла звістка. Я завжди дізнавався всі новини останнім. Нарешті чутка дійшла й до мене: Гарі Волден наклав на себе руки. Цієї ночі. Міс Грідіс ще не знає. Я поглянув на його місце. Його там бульше ніколи не буде. Всі ці кольорові шмотки пішли до пекла. Міс Грідіс закінчила перекличку. Вона підійшла до передньої парти й сіла на неї, схрестивши ноги. Того дня на ній були світіліші панчохи, ніж зазвичай. Спідниця піднялася високо до стегон.

“Нашій американській культурі,” сказала вона, “суджено стати великою. Англійська мова, поки що обмежена й структурована, буде заново перевідкрита й покращена. Наші письменники будуть використовувати те, що я називаю Американською мовою...”

Панчохи пані Грідіс були майже такого ж кольору, як і її шкіра. Здавалося, ніби на ній і не було панчох, ніби вона сидить перед нами оголена, але той факт, що це була лиш ілюзія, робив усе набагато кращим.

“Ми все більше і більше будемо досліджувати й розвивати нашу мову і цей новий голос не перебиватиме стара історія, старі  погляди, застарілі, мертві й непотрібні мрії...”

“Ляп, ляп, ляп...”

25

Керлі Вагнер викликав Моріса Московіца на бійку. Вона мала відбутися після уроків, про це прочули кілка хлопців, тому ми пішли за спортзал, щоб подивитись. Вагнер встановив правила, “Б'ємося допоки хтось не попросить припинити.”

“ОК, поїхали,” сказав Моріс. Це був високий худорлявий хлопець, дещо тупуватий, він ніколи не говорив багато й ні до кого не чіплявся.

Вагнер зиркнув на мене. “А коли я розправлюся з ним, візьмуся за тебе!” 

“За мене, тренере?”

“Так, за тебе, Чінаскі.”

Я пирхнув йому в обличчя.

“Я змушу вас поважати себе, навіть, якщо доведеться розправитися з усіма по черзі!”

Вагнер був самовпевнений. Він постійно тренуався на брусах, качав прес, чи бігав навколо стадіону. Він ходив вразвалку, та все-одно у нього було пузо. Він любив дивитися на всіх, як на лайно. Я не розумів, що йому вічно не подобається. Ми його дратували. Мабуть, він думав, що ми трахаємо всіх дівчат, немов скажені й ця думка не давала йому спокою.

Вони приготувались. Вагнер смикався, крутився, возив ногами, присідав і вставав, видаючи свистячі звуки. Він виглядав круто. Він зачепив Московіца трьома лівими джебами. Московіц просто стояв звісивши руки. Він нічого не тямив у боксі. Потім Вагнер зарядв йому з правої в щелепу. “Блядь!” крикнув Моріс і вдарив навідмашку з правої, Вагнер ухилився. Він контратакував Моріса чергою з правої та лівої. У того з носа потекла кров. “Блядь!” сказав він і почав молотити, немов навіжений. Було чутно тільки удари по Вагнеровій голові. Він намагався відбиватися, та його ударам бракувало тієї сили й люті, що була у Московіца. 

“Бляха-муха! Вмаж йому, Морі!”

Московіц наступав. Він влучив йому прямо в пузо. Вагнер зігнувся й опустився. Він став на коліна. Все обличчя в нього було в крові. Він опустив голову на груди й здавалося, зараз виблює.

“Здаюсь,” сказав Вагнер.

Ми залишили його за спортзалом, а самі пішли з Морісом Московіцом. Він став нашим новим героєм.

“Чорт, Морі, тобі треба йти в професіонали!”

“Та нє, мені ж тільки тринадцять.”

Ми пройшли до майстерні й стали на сходах. Хтось дістав сигарети і ми пустили їх по колу.

“Що той придурок від нас хоче?” запитав Морі.

“Та ну, Морі, хіба ти не знаєш? Він заздрить. Він думає, що ми трахаємо всіх дівчат!”

“Чому він так думає, я ж іще навіть ніколи не цілувався.”

“Серйозно, Морі?”

“Серйозно.”

“Тобі варто спробувати подрочити, Морі, це кльово!”

Ми помітили Вагнера, що проходив повз. Він витирав обличчя хустинкою.

“Агов, тренере,” вигукнув хтось із хлопців, “як на рахунок реваншу?”

Він зупинився й поглянув на нас. “Ану негайно повикидуйте цигарки!”

“Нєа, тренере, нам подобаєтья палити!”

“Давай, тренере, підійди й змусь нас викинути циграки!”

“Так, давай сюди, тренере!”

Вагнер стояв, вирячившись на нас. “Я з вами ще не