Читати книгу - "УПА у вирі боротьби"

Сотня звернула на доріжку в напрямі Доброї і Ляхови. Хоч про місце акції не було згадки, всі догадувалися, що то може буги Кузьмина. Це село лежало в долині по обидвох берегах річки, при головній дорозі поміж Сяном і Бірчею. Не було велике - всього біля трьох сотень дворів. Колись тут жили й українські, й польські родини, тепер - лише польські й було кілька мішаних родин.

Доїзд із Перемишля до ворожої бази в Бірчі ставав із кожним днем важчий, бо про це ретельно дбали сотні Бурлаки, Ластівки і Крилача. Для забезпечення собі другого доїзду до Бірчі зі Сянока поляки вирішили за всяку ціну створити нову базу в Кузьмині, й упівська розвідка донесла, що за кілька днів прибувають до цієї місцевости великі ворожі з'єднання, щоб підсилити ті відділи, які в ній уже квартирували. Розвідка повідомила також, що ворог добре розбудував кулеметні гнізда й артилерійські становища, забезпечивши себе головним чином від лісу, який тягнувся попри Ляхову, приблизно на віддалі однієї милі від села.

Ввечері сотня слухала бойовий наказ командира Громенка:

- Сьогодні відбудеться наступ на Кузьмину. Наступатимемо з півдня, тобто з гори чистим полем до села. Вечір досить ясний, і це може утруднити наші дії. Якщо ворог нас помітить, треба буде бігцем дістатися до Кузьмини. Всі мусять тримати добрий зв'язок і координувати акцію.

Дальші накази давав бунчужний Соколенко. Він зарядив маскування світлих і дзвінких речей, потім розпитав про наявність амуніції та бандажів, а вкінці розставив на певні місця санітарів і їхню допомогу.

Хребтом високої, але ще не ораної гори сотня обходила Кузьмину і була набагато ясніша, як повстанці сподівалися. Йшли стрілецьким рядком, і коли перший рій сотні вже доходив до кінця села, то останній щойно зршнявся з першими хатами. Тут звернули праворуч і скерувалися в долину. Поле наступу було дуже погане, але єдиноможливе.

«О Боже! Чому той серп на небі не сховається за хмару?» - подумав Чумак.

Тимчасова по зв'язку пішов ледве чутний наказ:

- Наступати якнайтихіше!

Кожний посувався скулений майже вдвоє в напрямі села, але схід у долину ставав щораз прикріший. Відділ можна було легко зауважити, але ворог на диво не стріляв. Очевидно, стежив за лісом, бо, мовляв, повстанці могтимуть наступати тільки із нього.

Раптом на лівому крилі пролунав постріл і зразу ж після цього почувся голосний наказ:

- Вперед!!!

Із гримлячим «Слава!» на устах відділ зірвався на рівні ноги й пішов у наступ. Хтось міг би здивуватися, чому було подано такий наказ. Адже наступали військові професіонали, які знали добре, що затриматися на тій чистій горі й дати можливість ворогові відкрити оборонний вогонь означало певну смерть цілої сотні.

На відтинку чоти Іменного річка протікала попри саму гору. Вона не була широкою, і спритнішим воякам удалося її перескочити, а інші потрапили у воду. Ворожа стрілянина густішала з кожною новою секундою, а їй у відповідь розпочали сильний вогонь повстанські кулемети й автомати. Це викликало замішання у ворожих рядах, бо майже безпосередньо перед наступом до села прибув той батальйон, який згідно з донесенням упівської розвідки мав приїхати щойно через кілька днів, і почав розвантажуватися. Радіючи із прибулої допомоги, перший стаціонований у селі батальйон занедбав на якийсь час військову чуйність, і це набагато допомогло сотні при підході до села.

Із другого боку, прибуття нового батальйону подвоювало ворожі сили, й часу на калькуляції не залишалося. Вихід був лише один - бити ворога й бити добре, бо у противному разі відступ сотні під гору віщував певну катастрофу.

Повстанці атакували так швидко й несподівано, що деякі їхні підрозділи загналися задалеко вперед і змішалися з ворожими лавами. Почався рукопашний бій, а подекуди ворог почав із хат і з-поза хат незорганізовану оборону. Повстанці не тратили ані секунди. Першими полетіли гранати, потім полилася злива куль з автоматів, і знову загриміли гранатні вибухи.

Прибулий батальйон приніс ворогові більше зла, як добра. Коли перший квартируючий у селі батальйон являв собою спеціяльну частину, складену із старих протинімецьких партизанів, то другий був рекрутський. Ці рекрути приїхали з Тарнова й одразу потрапили в бойове «хрещення». Перелякавшись наступу повстанців, вони панічно втікали до лісу, а по дорозі деякі з них плакали, мов малі діти.

Сильний спротив наступаючим ставили місцеві бандити, які мали за собою добру практику ведення повстанських боїв. Справу погіршило ще й те, що ті ворожі кулемети, які дотепер були скеровані у сторону лісу, тепер почали обстріл хат, стріляючи й по повстанцях, і по своїх. Поміж хатами вже лежали вбиті й поранені. Санітар Зірка поспішно перев'язував раненого упіста, до другого біг Барон, але сам упав на землю.

Іронія долі хотіла, щоб боївка СБ Петі наскочила на польську міліцію. Зав'язався страшний бій. Петя увірвався до сіней, але, на нещастя, йому затнувся автомат. У рукопашному зударі мав проти себе двох, але довга серія стрільця Бука, яку він післав до хати через вікно, та зойки інших поранених міліціонерів дали можливість Петі витягти пістоль і покласти обидвох противників. Надвір він вибіг із закривавленим лицем.

Правим крилом сотні командував Лагідний. Накази його були дуже влучні, та й сам він добре «кропив», часто змінюючи запасові магазинки. Сотенний Громенко був при чотах Бартля й Іменного, які здобули вже частину села. Раптом на їхньому відтинку бій притих. Рій Калини посунувся вправо, де командував Лагідний, і приніс погану вістку, що сотенний Громенко важко поранений. Із ним відступала чота Іменного.

Кузьмина здобута. До здобуття лишилися ще кулеметні гнізда ворога за хатами й частина ворожого війська за селом у лісі, до якого його день перед тим ніхто не затягнув би навіть волами. Повстанці спалили вози, а частину зброї та амуніції забрали зі собою, й Лагідний зарядив відхід. Ішли знову чистим полем, де не можна було знайти дрючків, щоб зробити мари, й поранених несли як могли.

Сотня дігнала чоту Іменного. Шестеро вояків несли на палатці пораненого командира Громенка, який терпів страшні болі, бо куля пройшла крізь нижню частину живота. Так дійшли до Ляхови, де від безмежного перемучення повстанці повалилися з ніг і поснули на траві. Сотенного на драбинястому возі повезли до котрогось із підпільних шпиталів. Пішла поголоска, що він не витримас, і всі були дуже зажурені.

Командир Лагідний, Соколенко, санітари, лікар Шувар і Петя мали якусь термінову нараду, а через тридцять хвилин Петя із трійкою есбістів рушив у дорогу аж до Вільхівець, щоб привести лікаря-хірурга - жида, який урятувався від