Читати книгу - "Веселий ярмарок"

— Студент,— зупиняє,— атлантом будеш?

— У смислі?— відгукуюсь, вловлюючи в його словах глибокий зміст.

— У смислі натуральному,— розжовує пропозицію.— Постоїш на пару з одним камінним під балконом, поки комісія реставрований будинок прийме, а тоді мотай до нашої каси. Лади?

— Лади!— киваю. Тим паче, що зайвий червінець до стипендії аж ніяк не завадить.

Привів він мене, допоміг роздягнутись, вийняв брус з-під балкона, і я відразу підпер, бо захилиталося.

Стою. Господарник для годиться обліпив мене свіжим розчином (аби у вічі не кидалося, пояснив) і пішов собі.

А повернувся, коли мені в очах добряче потемніло чи, може, вже й насправжки звечоріло.

— Що ж це таке,— хриплю,— де обіцянки?

— Тихше!— цитькає.— Бо дім рухне. А з комісією не здогадаєшся як — на якомусь об'єкті застряла. Завтра точно буде... На ось поки що підкріпись.

Всунув мені в рот бутерброд і наче випарувався.

Переночував я тут же, сяк-так подрімуючи. На ранок ні комісії, ні клятого господарника. Лише горобці засиджують мене, ворона кубло на голові мостить, бо в того, що зліва, камінного, голова лиса, як футбольний м'яч.

Тільки під вечір (чи то як у мене в очах споночіло від натуги) приплівся лихий обманщик з новими обіцянками. Кривиться, мнеться, руками розводить: мовляв, комісія ніби затримується, а ніби й відпочиває після останнього прийому будівлі у сусідів.

— Ти, браток-студент,—вмовляє,— ще годину-другу постій, ми тебе на почасово-преміальну оплату перевели... Мопедом на свою сесію покотиш...

Я й слова мовити не годен і ногою ступити — закляк чи, може, в цементі застиг. Подумки на всі заставки лаю підступника. Ворона в поміч на нього люто каркає.

На третій чи четвертий раз він мені виклик з деканату приніс.

— Ти, браток-студент, тримайся,— сказав.— За хвилину-другу точно прийдуть. Ми тобі ще преміальних накинемо.

Аж таки прибула комісія. Оглядають її члени об'єкт, занотовують щось. Я стою, терплю. Може, з останніх сил, а може, з гордості.

Підписали вони нарешті акт, руки помили від цементу і ще чогось чекають. Я ж видивляюсь, чи мій господарник рятівного бруса несе, щоб підперти махину. Він же, точно, несе щось старанно, одначе, розпізнаю не підпорну, а сумку господарську пузату.

Усілись невдалік під кущем, цокаються, бесідують, а на мене анічичирк, хіба що якийсь Семен круто зварені яйця об моє коліно завзято тріскає і старшому з тої комісії підкидає, мов несучці.

Годину я жду, півтори. Терплю. Другу чекаю, третю.

А як котрийсь пісню затягнув «Розпрягайте, хлопці, коні...», не витримав я, сплюнув, ноги повисмикував.

— Та скільки ж можна!— гаркнув, скільки ще мав сили.

Затим підхопив штани, сорочку і чимдуж з двору. Ворона навздогін, яєчка на ходу з волосся висмикує. А тим, з комісії, хоч би що. Лише старший з них голову звів і пальцем тикнув.

— О! Дивіться-но,— каже,— ще один атлант побіг... Минулого разу на сусідньому об'єкті після сьомої чарки бігали, а нині щось дуже швидко...

Андрій Крижанівський

А З ТРЕТЬОГО БОКУ

З хуліганством у нас прогрес. Штани знімають.

І є де знімати.

Лісок у мікрорайоні. Озон. Пенсіонери тиняються. Дихають. І молодші, які нерівно дишуть. Теж кущами лазять. У кущах якраз і грабують штани. Але не всякі, а на вибір.

Один професор у ліску бігав. Добігався! Побіг професором, а прибіг спринтером. І без штанів. А штани модні. Були! Джинси називаються. Зняли! Професор у трусах прибіг. Прибіг і труситься. У трусах. Ледь привели до тями. Тепер професор у шортах бігає. Теж штани. Але заразом — і труси. То вже спокійно бігає. І не від інфаркту, а від нервів.

Потім з трьох хлопців у кущах зняли. І з дівчини. Думали, що хлопець. Один втратив здоров'я. Од розчарування. І од того, що пручався. Коли з нього штани стягали.

З мене ще не знімали. Я по натурі здоровий. Як фізично, так і головою. Детективи ковтаю, мов тюльку. Умственно детективний. Я сам можу зняти! Голову! Як хтось з мене штани стягти спробує.

А що, гадаю, як пройтись у лісок? На почві геройства. Га? Пройтись, де кущі — зелені други. Де штани здирають. Може, в газету потраплю? Я це люблю, але ніяк не виходить.

Спочатку чешу у промтовари.

Купив.

Вліз у джинси і попхався у лісок. Ломаку заготовив. Для самонападєнія. Сів під кущиком і дихаю. Але нерівно.

Поспівав дурним голосом. Для приманки. Сонце одразу закотилося. А на мене викотилися чотири шкодники.

Ще пацани, але по-своєму здорові. Не морально, конєшно, а кулаками.

— Знімай, папашо, скоренько джинси!— пропонують.— І накульгуй зі своєю ковінькою без стороннього звуку.

Якби їх двоє — зняв би голови. А так знімаю джинси. Проти чотирьох не попреш. У кальсонах холодно. Але здоров'я дорожче. Почалапав від харцизяк на ватяних ногах...

— Стоп, папашо!— мацають мої джинси крадії.— Де брав?

— У промтоварах,— кажу.

— Старий маразматику!— хором ображають.— Імпортні треба брати.

— А почім?— питаю.

— Двісті ре. Можемо загнати!

— За двісті ре,— кажу,— хай студенти купують!

— Долбак ти, папашо!—шумлять шкодники. І кидають мої джинси. На мою голову. І змиваються.

Стягаю джинси з голови, натягаю на кальсонізацію і даю одпор:

— Самі ви долбаки і штанокради!

Ну, їх невдовзі зловили. Міліція зловила. Але річ не в тім. Обидно якось за легку промисловість. З одного боку добре, що вона випускає штани, які не граблять. А з другого боку, як не граблять, то кому вони нужні? А з третього боку імпорт сильно нас грабить...

Андрій Крижанівський

ДВОЄ В БАРІ, ДЕ НЕ БУВАВ ХЕМІНГУЕИ

Двоє, видублені вітрами і сонцем, зайшли до бару субтропічного пансіонату «Колгоспник».

«Селяни»,— подумки визначив бармен. Але нічим свого подиву не виказав.

Селяни вперлися на почесні місця за стойкою. Якраз навпроти бармена.

— Закусимо, Іраклію?— спитав русявий.

— Ти читаєш мої думки, Остапе,— відповів чорнявий.

— Поруч з пансіонатом функціонує їдальня,— повідомив бармен.

— Я поважаю їдальні, які функціонують,— сказав Остап.

— Чудова їдальня,— сказав Іраклій.

— Особливо мухи.

— Чудові мухи!

— І черга.

— Чудова черга!

— Як на елеваторі,— зауважив Остап.

— На елеваторі менша,— заявив Іраклій.

— Там і мухи менші,— сказав Остап.

— Там не мухи, а якісь ліліпути,— погодився Іраклій.

— Ви з нашого пансіонату?— поцікавився бармен.

— Ти з нашого пансіонату, Остапе?— поцікавився чорнявий.

— Так само, як і ти, Іраклію,— відповів русявий.

—