Читати книгу - "Бухтик з тихого затону"

— Що ти менi пiдказуєш? — голосно обурився Бухтик. — Чому це я маю пiд нею падати?

I все ж Бухтик схопив коняку за хвiст. Зробив це вiн дуже вчасно, тому що права нога неуважливої коняки готова була ступити зi сцени в перший ряд. Саме туди, де сидiла тьотя Клава.

— Стiй! — скомандував Бухтик. — Замри! Зараз я тебе пiднiматиму.

Вiн спритно пiдлiз пiд живiт, натужився — i коняка повисла на його плечах, не в лад метляючи кедами i кросiвками.

— Ух ти, яка сила! — захоплено вигукнув хтось в третьому ряду. — Це ж треба — таку коняку пiдняти!

Бухтик вдячно вклонився в бiк того голосу. Затим ще трохи пiднатужився i повiльно, немов штангу, пiдняв коняку на витягнутих руках.

I тут коняка показала, що крiм всього вона ще й норовиста, їй би спокiйно метляти в повiтрi кедами i чекати, доки Бухтик опустить її на пiдлогу. А вона замiсть цього несподiвано почала з усiєї сили дригати ногами. Коняка намагалася вирватися з чiпких рук бiсеняти.

Проте зробити це було не так вже й просто.

— Пусти, — нарештi заблагала вона i несподiвано гигикнула: — Ги-ги-ги! Ой, та вiдпусти ж, лоскiтне як!

Бухтик квапливо опустив коняку на пiдлогу, i вона, продовжуючи по-дурному хихотiти, якось боком загалопувала за рятiвнi лаштунки.

Вiтько Капустiн стояв у кутку сцени, онiмiло дивився на весь цей кошмар i мрiяв лише про одне — як би його швидше провалитися крiзь землю.

Спектаклю бiльше не iснувало. Зала вже не аплодувала, а багатоголосо ридала, коцюрблячись вiд реготу. Микола Володимирович вийняв хусточку i витирав нею очi. Хусточка була мокра, хоч викручуй. Навiть пiп-Васько той, що пiд кiнець казки мусив помирати з жаху перед невблаганними щиглями Балди, — навiть Миколаєнко заливався так, що не звернув уваги на три благенькi щиглики, якими пригостив його Вiтько-Балда своєю тремтячою рукою.

А Бухтик стояв на краю сцени i кланявся, кланявся. Його обличчя сяяло вiд радощiв. Здавалося, вiн мiг би кланятися без кiнця.

«Так ось вiн який! — подумала Оля i посмiхнулася. — Схожий, дуже схожий на мого маленького Бухтика. I що тiльки Вiтя Капустiн знайшов у ньому страшного?»

I вона подмухала на долонi, котрi аж заболiли вiд оплескiв.

Грибний похiд

Нарештi i гриби дочекалися свого часу.

Кiлька хвилин тому над лiсом пролетiла кореспондентка «Лiсової газети» Сорока. Вона голосно повiдомляла всiм, що з боку лiсового санаторiю до узлiсся наближаються десятки хлопчикiв та дiвчаток з козубами в руках. Не iнакше як вирушили в грибний похiд.

Зачувши таку довгождану новину, гриби почали хапливо причепурюватися. А господар лiсу Даваня збуджено никав мiж кущами i нагадував:

— Не збиватися у натовп, ховайтеся поодинцi! Бо що ж це буде за гра, коли вони наповнять свої луб'янцi за якусь хвилину?

Звичайно, було б неймовiрно, якби чутки про грибний похiд не дiйшли i до вух Барбули. Тож господар затону зi своєю рiднею подався до вигину рiчки, — туди, де дерева стояли не так густо, а значить, i видно було набагато краще.

Зупинилися пiдводнi любителi видовищ у глибокiй ковбанi, яку затiнював невеличкий вiльховий гайок. Звiдси було добре видно, як Даваня гасав лiсом i давав останнi напучення своєму грибному вояцтву.

— А сам як вирядився! — насмiшкувато зауважив Барбула. — Фазан, та й годi!

Проте в душi вiн страшенно заздрив своєму старому приятелевi. Заздрив тому, що не до нього, а до Даванi прийшли дiти з козубами. Тому, що у лiсового господаря он скiльки грибних припасiв для дiтей, а в нього, Барбули, немає нiчого, окрiм води та водоростей… Врештi, заздрив тому, що вiн не може, як його приятель, гасати по суходолу i роздавати на всi боки цiннi вказiвки.

— Коли ж ти, нарештi, змайструєш менi суходих? — докiрливо запитав старий водяник свого сина, що сидiв поруч.

— Вже скоро, — вiдказав Бухтик. — Зачекай ще трохи… Бачиш — iдуть Сергiйко з Олею? За ними Васько Миколаєнко, Наталя Гаврилюк. Та, котра бiлявенька така. Бачиш?

— Та вже ж не слiпий, — вiдказав Барбула. — Не заважай дивитися.

До цього дня господар затону був переконаний, що його доньки, особливо Чара, найгарнiшi у свiтi. I лише тепер вiн на власнi очi переконався, що навiть Чара нiчим не вiдрiзнялася вiд дiвчаток. От хлопчики — то iнша справа! Далеко, дуже далеко їм до Бухтика. Жоден з них не має такого верткого хвостика i блискучих, твердих рiжок.

А Бухтик сидiв поруч з батьком i навiть не здогадувався, який вiн чудовий.

— Поглянь-но на того Миколаєнка! — збуджено говорив вiн. — От же ж розбiйник! Йому б тiльки футболити все пiдряд — м'ячi, консервнi бляшанки, а то й справжнi гриби!

Поруч з ним Чара загукала горлицею:

— Дядю Даваню! Найкращi гриби нехай iдуть до Олi! Скажи їм, будь ласка!

Господар лiсу заспокiйливо махнув рукою: чую, мовляв. Тодi трохи зачекав, доки Оля не вiдiйде вiд гурту, i на пташинiй мовi скомандував:

— Найкращi гриби, слухай мою команду! Один, два, три… З'явись!

Господар лiсу не дуже любив, коли в лiсi ходили чутки, нiбито вiн має пестунчикiв. Даваня вважав, що для нього всi гостi однаковi. А Оля… Так за неї прохали її друзi! А прохання друзiв — для нього закон.

…Оля завмерла. Просто перед нею виник величезний гриб боровик. Трохи далi — пiдберезовик, пiдосиновик, лисички — всi мов з картини зiйшли. Але й помiж них вирiзнявся своєю блискучою голiвкою один маслюк. Той самий, що колись переплутав оленячих дiтей з людськими. Проте як вiн витягнувся за цей час! Тепер це був справжнiй маслюковий король.

Оля обережно зрiзала маслюка i простягла руку до боровика. Боровик ледве помiстився у козубi.

— Гляньте, який гриб я знайшла! — в захватi вигукнула вона.

Даваня похапцем наказав грибам:

— Ховайся!

Першим до Олi пiдбiг Васько Миколаєнко.

— Оце гриб так гриб! Всiм грибам гриб! — заздрiсно сказав вiн. — А це що? Ого, це ж не маслюк, а справжнiй маслючище! А менi не щастить, все дрiбнота якась попадається, — пожалiвся вiн i зневажливо копирснув виводок тугих молоденьких лисичок: — Ось така дрiбнота… i така… й така…

— Та не можна ж цього робити! — захвилювався Барбула. — Агов, Даваню! — закував вiн зозулею, — натякни йому якось, що так робити негоже!

I Даваня натякнув. Вiн вiдтягнув далеко убiк лiщинову гiлляку i, зачекавши, поки Васько повернеться до нього спиною, зненацька вiдпустив її. Гiлляка свиснула в повiтрi i вперезала розбишаку трохи нижче пояса.

Переляканий Васько з мiсця подолав таку висоту, яку i з