Читати книгу - "Джмеленя та Канікульне озеро"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я ж врятував тебе від діда! Інакше він тебе з’їв би! А тепер ти хочеш з’їсти нашу єдину надію на порятунок озера!
— Розтули рота й випусти його! — благав водяник. — Ти ж хороша стара ропуха, ми ж стільки років були добрими сусідами! Ну, розтули рота, мила Буфо Буфо!
Жаба шоковано витріщилася на Тиціана. Ось воно! Він щойно сказав це! Її ім’я! Буфо Буфо! Саме так назвав її викладач на березі озера багато-багато років тому! Вона згадала своє ім’я! А всі в озері досі не вірили, що звичайна, навіть дуже древня ропуха, може мати власне ім’я!
— Ква! — розчулено подякувала Буфо Буфо водяникові, і кубинський тарган випав з її пащі на кам’яний бордюр. Він одразу ж дав драла від ропухи та сховався в Тиціановій торбі разом зі своїм родичем. Ропуха застрибала геть по бордюру, забувши про голод. Тепер вона знала своє справжнє ім’я та мусила поділитися цією новиною зі знайомими й родичами.
— Забирайте моїх тарганів і вдома перемалюйте карту! Я буду чекати в платановому скверику. — Тиціан простягнув дітям торбу з тарганами.
— А чим їх годувати?
— Вони їдять те ж саме, що й люди. Ну все, біжіть. Чекаю на вас з нетерпінням. Мені так хочеться додому, у моє озеро, ріднесеньке! І якомога швидше. Ми повинні першими знайти скарб!
* * *Щойно тарганів випустили з торби на білий аркуш, вони знову стали один біля одного й розправили крила.
— Хто ж це так акуратно намалював цю карту? — здивувався Дмитрик, розглядаючи лінії й риски в лупу.
— Фантастика! Просто клас! Давай перемалюємо!
Висолопивши язики, Дзвінка і Дмитрик довго скрипіли олівцями по папері. Таргани чемно стояли, розправивши крила і не ворухнувшись, наче знали, які важливі рисунки на них намальовано. Перемалювавши шмат карти з кожного крила, діти зліпили уривки скотчем і перемалювали ще раз. Усе, карта готова.
— Яка ж вона детальна, хоч і така малюсінька!
— Он острів із дубом, а на дубі два жолуді! Це я перемалював!
— А он яйця в качиному гнізді! І качки плавають, схожі на наших Рудохвостика і Широкодзьобку.
— Диви, диви — пам’ятник русалці. Так і підписано «Русалка Ликерія». Я його не бачив! Певно, вже нема.
— А он альтанка, на місці новобудови! Її також знесли! А ці крапки, певно, пісочок на березі.
— Ой, а біля озера колись був справжнісінький чайний будиночок!
— А он і скарб, між островом Закоханих і дерев’яним пірсом. Від пірса і сліду не залишилося!
— А навколо скарбу лінії по колу, пунктир. І такий же пунктир веде до пам’ятника Ликерії, а від неї — до чайного будиночка!
Розділ 14Скарбник із підводдя
Крізь дірку в паркані компанія пролізла в колишнє Тиціанове володіння. У занедбаному парку лунав хлюпіт, бекання, векання та квакальний регіт. Вода в озері зробилася зелено-коричневою, береги встелилися брудними водоростями, галька й берегові камінчики вкрилися густою багнюкою, зарості очерету й рогозу витолочено, нижні гілки верб і в’язів обскубано, а з дубового стовбура на острові Закоханих обдерто кору. В озері плавали жабуни.
— Що вони наробили?! Моє озеро! Я зараз їм!.. — Тиціан кинувся було бігти з кулаками до жабунів, та Ольма з дітьми вчасно його перехопили.
— Заспокойся! Інакше жабуни тебе проковтнуть і озеро назавжди перетвориться в гниле болото! — з притиском мовила русалка, дивлячись в очі Тиціану. Той від її погляду знітився й забурмотів:
— Вибач, зірвався. Я мовчатиму! Але ми повинні якомога швидше зупинити жабунів!
— От знайдемо твій скарб — тоді й зупинимо! — Ольма вирвала листок лопуха та сховалась за ним. — Раджу всім так зробити задля маскування! Ніхто не мусить нас побачити!
Чотири лопухові листки виткнулися з верболозів.
— На карті хід починається з чайного будиночка. Але ж його нема! Що робити?
На що другий листок лопуха резонно відповів:
— Дмитрику, пам’ятаєш той залишок старої стіни з вишневої цегли, на який ми натрапили? Ти ще казав, що то древні руїни!
— Ти геній, хоч і дівчинка! Це ж і є колишній чайний будиночок. Повземо туди!
І лопухи поповзли під захистом вербових гілок до вузької й мілкої затоки, на крутому березі якої збереглися руїни стіни.
— Тут намальовано будиночок! — він тицьнув пальцем у правий нижній кут карти.
— А хід починається під ним! Мабуть, із підвалу! — Тиціан забрав карту собі.
— А як нам потрапити в підвал?
— На крилах тарганів у цьому місці були слова. Я їх ось тут переписав. Читаю: «третя жовта цегла зліва».
— Думаю, що це даремна трата часу! Тут треба нормальний заряд вибухівки, — сказала вона.
— Є! Жовта цегла! — пролунав Тиціанів голос із-за стіни. Пригинаючись, усі поспішили до нього.
І справді, серед вишневої цегли з округленими від часу краями виднілась одна жовта, твердіша й менша за решту.
— А он ще одна!
— І ще одна!
— І в мене!
Кожен знайшов по жовтій цеглині.
— Ось, третя зліва! — Дмитрик порахував пальцем і штурхнув одну з жовтих цеглин.
Тиціан гримнув кулаком по цеглинці, аж та вистрибнула зі свого місця й полетіла в траву.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джмеленя та Канікульне озеро», після закриття браузера.