Читати книгу - "Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?"

До цього додамо, що паралельно зі спадом виробництва відбувалося спрощення його структури, тобто почало різко скорочуватися виробництво продукції обробної промисловості та високотехнологічних виробництв у її складі. Ми бачимо, як в Україні здійснюється політика деіндустріалізації, руйнації наукомістких виробництв і відповідної інфраструктури, підрив самих основ суверенного існування і шансів на самостійний розвиток. Різко зріс борг України, який на сьогодні становить майже 14 млрд доларів. Неабияку роль відіграє також щорічне вивезення капіталу.

Ця статистика переконливо свідчить про руйнацію промисловості й демографічну катастрофу, які загрожують національній безпеці України.

Все це дає підстави для того, щоб говорити про наперед сплановані й підступно реалізовані колоніальною адміністрацією злочинні задуми західних колонізаторів.

Найрезультативнішим способом підкорення країн і народів є підкорення фінансове, що досягається психологічним та економічним тиском, інтелектуальною обробкою за допомогою багатьох чинників. Цілі держави й нації давно фінансово підкорені. Вони постійно платять данину, при цьому навіть не розуміючи, що потрапили в залежність. Не бачать сили, що тримає їх у своїх лабетах так уміло, що пригнічений навіть не відчуває тиску. Люди нібито мають право вільного висловлювання своїх думок, свободу слова, самі вибирають президентів, мерів, органи місцевої влади і не розуміють, що суспільство, в якому вони живуть, використовується для того, аби невидимими каналами перекидати багатства до рук гнобителів.

Вирішальні процеси відбуваються в кредитно-фінансовій сфері, через управління якою здійснюється наддержавне маніпулювання нашою країною. Чи знає про це народ? Адже утаємничено основний механізм управління країною через управління грошима країни, яке здійснює центральний банк, чи Національний банк України, який є периферійною структурою наддержавного управління. В умовах демократії зарубіжні емісари дозволяють робити все, що завгодно. Лише — не оперувати грошима країни. А тим часом механізм руйнування добре відпрацьований з наддержавного рівня управління. І він дивовижно діє незалежно від того, будують політики соціалізм, капіталізм чи лібералізм.

Цей механізм має назву паразитичного позичкового процента, який призвів до зубожіння половину населення планети. Мета його полягає в тому, щоб одна країна брала позичку в іншої, а не друкувала необхідну кількість своїх грошей. Це завдання виконує добре профінансована “п’ята колона” — Фінансовий Інтернаціонал. Вони переконують керівників держав, що, мовляв, якщо надрукувати вагон власних грошей, то це призведе до інфляції. А ось якщо привезти з-за кордону вагон зелених папірців, то інфляції не буде.

Наявність у фінансовій системі кожної держави іноземної валюти означає, що ця держава керована наддержавним центром управління. І звісно, про те, щоб забезпечити національні інтереси, вже не йдеться. Приховування цього істинного механізму управління державою і є тотальною дезінформацією народів.

В основі управління кредитно-фінансовою сферою лежить позичковий процент. Маніпуляціями його розмірів, пропорціями між власним та позичковим капіталом країни, схемами повернення боргів можна формувати різноманітні тенденції розвитку окремо взятої країни — від економічного краху до розквіту. Приховуванню цього, істинного, механізму управління і слугують розробки академічної науки, марксизму-ленінізму, демократів, “опозиційних сил”. І не випадково в Україні величезна кількість комерційних банків, понад півтори сотні. У їх створенні брали участь практично всі прем’єр-міністри, більшість віце-прем’єр міністрів, міністрів та депутатів усіх рівнів. Майже всі вони є позичковими установами, агентами Фінансового інтернаціоналу.

Нині кожна освічена людина розуміє, що США мають 60 відсотків прибутку від торгівлі зеленими папірцями. Це справді папірці, які не мають жодної цінності. Ці прибутки знову ж таки йдуть у кишені Фінансового Інтернаціоналу. І тисячу разів правий П’єр Жозеф Прудон, який ще в ХІХ столітті сказав, що основна причина сучасного злиденного становища народів — панування юдейських банкірів.

Який же вихід із ситуації? Як скинути доларовий зашморг з шиї українського народу? Рецепт простий. Для розвитку виробництва необхідно законодавчо заборонити лихварство і видачу грошей під процент. Відмовитися від усіх міжнародних запозичень під позичковий процент. Надати гривні статус єдиного засобу платежів на території України, як це й зазначено в Конституції України.

Для створення додаткових умов проти інфляції необхідно прийняти закон України про обов’язкову оплату експортних операцій у національній валюті. Тобто всі товари, що продаються Україною за кордон, оплачуються гривнями. Фінансовий Інтернаціонал боїться цього закону як чорт ладану, бо він унеможливлює доларове панування. До речі, такий закон прийняла Японія в 1948 році, після звільнення від американської окупації. Про японське економічне диво знають усі. В Японії ніколи не було вільного позичкового процента. І сьогодні він не перевищує 0,5% річних. Пам’ятаймо, що іноземний капітал не приніс жодній країні нічого, крім поступового й повного зубожіння, повної залежності від цього капіталу.

Фінансовий Інтернаціонал оголосив нам невидиму війну й веде Україну до неоколоніалізму. Адже система кредиту з інститутом позичкового процента викликає безповоротні втрати за статтею накладних витрат як у виробників, так і в рамках держбюджету, тобто є першим джерелом вартісної інфляції. Паперова грошова маса в Україні обмежується завдяки негласній установці (“золотого стандарту”), що вимагає забезпечення жорсткого прив’язування емісії гривні до наявних золотовалютних запасів країни, яку статистики називають грошовою базою. Так відбувається наддержавне управління вітчизняною фінансово-кредитною системою.

Одним із наслідків загальноєвропейської емансипації й тріумфу демократичних ідей було те, що кожен фантазер міг почуватися призвідцем подій. Новий шлях до набуття ваги в суспільстві був занадто звабливим, щоб звертати увагу на життя людей і хибну політику. Це не може зупинити тих, хто женеться за званням “ліберала”, коли й саме повітря, здається, наелектризоване постійними розмовами про “реформи”. Потрібно було захищати “права людини”, а недоліки простіше знайти у віддалених народів. Це був час розквіту самовдоволення, рай для тих, хто кричав про благо інших, не думаючи про те, скільки зла вони могли наробити своєму народу. Цілі покоління таких благодійників створили нову