Читати книгу - "Ганнуся"

Нарешті лишилася одна-єдина надія — всезнайко Горобчик. На щастя, він виявився дома.

— Ти Ганнусі не бачив?

— Коли саме?

— Години зо дві тому.

— Бачив, — відказав Коля. Він старанно випилював щось лобзиком і в мій бік навіть не дивився. — Вона сюди заходила… заплакана вся…

— Щось тобі казала?

— Ні. Тільки грошей трохи попросила. Обіцяла незабаром віддати. А вони мені зовсім не потрібні…

«Навіщо їй гроші? — здивувався я. — Ага, ось воно що: не хоче Ганнуся зі мною сидіти за одним столом, пішла до їдальні…»

— Слухай, — кажу Колі. — Ти не хотів би мені допомогти?

— А що саме?

— Треба розшукати Ганнусю і сказати, що досить їй ображатися. Нехай іде обідати додому.

— Гаразд, я її пошукаю, — пообіцяв Коля і почав збиратися.

Мамі я вирішив поки що нічого не говорити. Бо варто їй хоч трохи розхвилюватися — одразу почуває себе так кепсько, що хоч до лікарні вези… Отож довелося мені, як у нас кажуть, позичити очей у Сірка і сказати мамі, що Ганнуся вже пообідала у Миколки і вони подалися на річку.

І тут я згадав, що у Ганнусі теж є гаманець з грошима. Мама дала їй для всіляких дрібних витрат…

Прожогом кидаюся до Ганнусиної кімнати. Гаманець мав лежати у шухляді столу. Там, пам’ятаю, було п’ятдесят гривень. Та ще стільки ж позичив Коля. Навіщо Ганнусі так багато грошей одразу?

Проте гаманця на столику не було.

Не було також і Ганнусиної сумки.

І тоді мені стало все зрозуміло.

Я похапцем написав мамі записку, аби не хвилювалася і не чекала нас, бо ми з Ганнусею затіяли одну дуже важливу справу (бідний Сірко!). Потім одягнувся і нишком, щоб ніхто не бачив, подався за ворота.

Біля автобусної зупинки, куди я, захекавшись, прибіг за якихось п’ять хвилин, вже крутився стривожений Миколка. Він повідомив, що Ганнуся ні до їдальні, ні до крамниці не заходила, що її бачили отут, на зупинці. А поїхала вона кудись чи ні — невідомо.

— Тоді передай, дуже тебе прошу, бабі Насті, що ми з Ганнусею поїхали до міста, — сказав я, відводячи погляд убік. — Нехай вона не хвилюється. Зрозумів?

— Гаразд, передам, — погодився Миколка. Молодець, все розуміє з півслова! Навіть більше, бо трохи згодом, коли підходив автобус, він сумовито запитав:

— Ганнуся назавжди поїхала, так?

— Не знаю, — щиро признався я.

Коли автобус дістався до обласного центру, почало сутеніти. Насамперед я обійшов автобусну станцію. Але Ганнусі так і не знайшов.

Тоді я подався на залізничний вокзал. Там відшукав чергового міліціонера і запитав, чи не зустрічав він, бува, дівчинку років дев’яти-десяти з коротко підстриженим русявим волоссям і в білих сандаликах?

— Гм… — в задумі проказав міліціонер і забарабанив пальцями по пряжці. — А в що вона одягнена?

Тепер вже задумався я.

— Або в костюмчик, зелений такий, з червоними квіточками, або в платтячко — біле, з синіми смужками. Чи в сарафанчик, теж у синю смужку… Вона, розумієте, нікого не попередила про від’їзд…

— Дивися ж ти, яка самостійна, — похитав головою міліціонер. — Ні, такої дівчинки я не зустрічав. Всі з мамами або з татами були… Але не варто вам так переживати, — поглянувши на мене, співчутливо додав він. — Якщо тільки ваша дівчинка десь тут — чесне міліцейське, ви її побачите рівно через дві хвилини!

Міліціонер приклав руку до козирка, підбадьорливо підморгнув і швидкими кроками кудись подався.

Пройшло дві хвилини. Міліціонер не повернувся.

Пройшло десять хвилин. Ні його, ні Ганнусі.

Нарешті, бачу, з’явився він в протилежному кінці вокзалу. Ще здалеку ніяково розводить руками — немає Ганнусі.

— Та ви не хвилюйтеся, — все ж підбадьорює він мене. — Знайдеться ваша дівчинка, нікуди не дінеться… А вона в нашому місті вперше чи як?

— Та ні, ми з нею були тут тижнів зо два тому, — відказав я. — Коли їхали в село, до моєї мами.

— І яким транспортом ви добиралися сюди? — цікавиться міліціонер далі.

— Літаком до Києва, потім теплоходом по Дніпру…

— Отакої! Чому ж ви раніше про це не казали?

Міліціонер ляснув руками по колінах і аж присвиснув. Однак тут же схаменувся і засоромлено озирнувся навкруги: мабуть, міліціонерам не дозволяється на посту свистіти і ляскати себе по колінах.

— Ви ж її зовсім не там, де треба, шукаєте! — продовжував він. — Вашу дівчинку потрібно шукати на річковому вокзалі, і більше ніде. А коли б ви приїхали поїздом — то лише тут. Повірте мені, бо на такі справи я вже маю неабиякий нюх.

— Але до нашого міста можна й поїздом добратися, — заперечив я. — І Ганнуся знає про це…

Міліціонер лише посміхнувся на ці мої слова.

— І все ж раджу вам їхати на річковий вокзал. І будьте спокійні — якщо Ганнуся з’явиться тут, то до вашого прибуття нікуди не дінеться!

І він знову ввічливо відкозиряв мені.

До річкового вокзалу я дістався, коли вже добряче посутеніло.

Біля безлюдного причалу погойдувалася на темних хвилях білосніжна яхта з опущеними вітрилами. Трохи далі жваво підстрибувало кілька простих моторних човнів.

Я пройшовся туди-сюди уподовж яхти, потім рушив до приміщення вокзалу.

В залі чекання панували напівтемрява і тиша. Старенька прибиральниця неспішно шворгала шваброю. Поодинокі пасажири, чекаючи своїх рейсів, куняли в глибоких кріслах. Над спинками тих крісел виднілися картузи, лисини та різнокольорові хустки.

І ніде жодної дитячої голівки.

Я повільно проходив уподовж рядів крісел і відчував, що з кожним кроком сили мої сходять нанівець. Ну що я тепер скажу Ганнусиній мамі? А власній? І де тепер шукати далі її — маленьку дівчинку в незнайомому нічному