Читати книгу - "Ганнуся"

Останні крісла — немає нікого…

От і все. Попереду лише пофарбована у зелене стіна з затемненою нішею посередині. А в тій ніші ледве вгадується дерев’яна лавка.

І на ній, підклавши під голову знайому мені сумку, неспокійно ворушиться уві сні дівчинка в білому з синіми смужками платтячку…

Знесилено опускаюся поруч з нею. Відчуття таке, ніби пробіг без перепочинку кілометрів з двадцять.

— Хто ж це тебе навчив спати в сандаликах? — перевівши подих, вимовляю перше, що спадає на думку.

— Це ти, Костю? — крізь сон посміхнулася Ганнуся і з зусиллям розплющила очі. — А мені таке було приснилося…

І нараз замовкла на півслові.

Ні, Ганнусю, нічого тобі не приснилося. Все це відбувається насправді. Он вже й прибиральниця, шворгаючи ганчіркою, повільно наближається до нашої схованки. Треба підніматися.

Виходимо на привокзальну площу. В обличчя нам дмухнув вогкий річковий вітерець, і Ганнуся зіщулилася від холоду. Я кинув погляд на її сумку і запитав:

— Ти хоч взяла з собою щось тепле? Светра абощо?

Вона лише винувато схилила голівку.

Я накинув на її плечі свою куртку, і Ганнуся, закутавшись в неї, немов маленький зарюмсаний принц, терпляче чекала, поки я ловив на привокзальній площі рідке в такий пізній час таксі.

Мені пощастило. За кілька хвилин ми вже поверталися до Воронівки.

Таксі вихоплювало фарами з напівтемряви то кілька людських постатей, то дерево, то чимось стурбованого пса, якому раптом забажалося перебігти вулицю перед самісінькими колесами.

Нарешті машина вибралася за місто і виїхала на широкий і довжелезний міст через Дніпро. По обидва боки від нас повільно пропливали червоні сигнальні буйки.

Потім ми обігнали поїзд, з’їхали з мосту і одразу ж увірвалися в щільну завісу лісового туману. Машина сповільнила швидкість, застрибала на вибоях, і нас загойдало, немов на крутих морських хвилях… Ганнуся все тісніше притискувалася до мого плеча.

«Знову заснула бідна дитина…» — співчутливо подумав я. Проте Ганнуся несподівано заворушилася і стишеним голосом запитала:

— Чому ти мене не пожалієш?

Я лише зітхнув. Ой Ганнусю-Ганнусю, коли б ти хоч трохи здогадувалася, як я стримуюся від цього зараз! Я вже ж було ледь не розпрощався з тобою…

Проте вголос лише сказав:

— А ти як гадаєш — треба тебе жаліти після всього, що сьогодні сталося?

Ганнуся тихенько шморгнула носиком.

— І все ж пожалій, будь ласка. Як моя мама…

Вона взяла мою долоню і легенько провела нею по своїй голівці.

— Якби ти тільки знав, як мені було страшно, тоді б зовсім-зовсім не картав мене… — ледь чутно додала вона.

— Я теж страшенно переживав за тебе, — визнав я. — А ще почувався дуже ображеним.

— Чому ображеним? — запитала Ганнуся.

— Бо я гадав, що ти хоч трішечки поважаєш мене. Та виявляється, це зовсім не так.

— Що ти таке кажеш, Костю?! — обурилася Ганнуся. — Я тебе дуже, дуже…

— Неправда, — заперечив я. — Коли б ти поважала мене хоч крапелиночку, то сказала б, куди йдеш. Чи написала. Наприклад: «Костю, я образилася на тебе, тож вирішила їхати додому…». А ти вчинила не по-товариському… — Я трохи промовчав. — Ти навіть не уявляєш собі, як ми всі хвилювалися за тебе! І якби не здогадалися, куди ти поїхала, то підняли б на ноги все село…

— Навіщо?

— Як «навіщо»? Шукати тебе. І в полі б шукали, і в лісі, і в річці…

Ганнуся здригнулася.

— Ой, не кажи так!

— Гаразд, не буду… А от чи подумала ти про те, що київським катером ти б додому не доїхала? До нас же річка звідсіля не прокладена.

— Я вже подумала про це… Але тільки…

— Гаразд, припустімо, добрі люди допомогли б тобі дістатися до твоєї домівки. А далі що? Приходиш додому, а там двері зачинені, ніхто на тебе не чекає. І ключів немає… Правильно я кажу?

Ганнуся промовчала.

— От і сиділа б ти під дверима день, ніч… — вів я далі. — А ночі, хоча зараз і літо, все ж холодні, як на твою одежу…

Ганнуся тихенько схлипнула. Напевно, уявила себе під дверима зачиненої домівки. Покинутою всіма, голодною…

— І що це ви так лякаєте дівчинку? — не витримав водій. — Переночувала б у сусідів, та й по тому.

— Звісно, можна було б, — згодився я. — Це нехитра річ — переночувати у сусідів тиждень-другий. Але як ти гадаєш, Ганнусю: чи зрадіє твоя мама, коли довідається, що ти вчинила?

— Не знаю, — ледь чутно промовила Ганнуся. — Може, і не зрадіє. Швидше навпаки.

— Ото ж бо й воно, — сказав я.

Таксі ми зупинили неподалік від маминої хати. Треба було домовитися, що ми їй скажемо, чим виправдаємо таку довгу відсутність.

Ми підійшли до хвіртки і зупинилися: біля неї щось біліло.

Я запалив сірника.

Притиснувшись спиною до дверцят, міцно спав Горобчик Коля…

Ганнусі мама лише виговорила, а от мені знову довелося стояти в кутку…

Ми все ж вирішили нічого не вигадувати, а розповісти мамі так, як воно було насправді. Бо як не є, а все ж закінчилося добре.

— Ой, коли б то ти був маленьким, — зітхнула мама і показала на широкий батьків ремінь, що висів на цвяшку.

Добрячий це був ремінь. Старий, із шкі- ри-сириці виготовлений. Я його ще з дитинства запам’ятав.

Як