Читати книгу - "Таврований"

— Змусили підписати свідчення, суки!

— Де капітан Коробцов? — Запитав Семен Васильович.

— Забрали їх. Капітана Коробцова і тих, що приєдналися до нього, які підписали свідчення. Їх засудили до розстрілу, а Коробцова відправили у виправно-трудовий табір, — пояснив йому Іван Васильович.

Петрович вимовив:

— До розстрілу, от суки!

— Тримайтеся до останнього, — сказав суддя. — Не давайте зізнань.

Одного разу Руднєв зустрів знайомого офіцера зі штабу фронту. Кивнув йому:

— Що новенького?

Той сказав скоромовкою, роблячи вигляд, що ні до кого не звертається:

— В Де-Кастрі заарештували весь командний склад. У тому числі Барановського.

Ще ніколи Семен Васильович не відчував такого розпачу й душевних мук. Він не сумнівався, що командний склад заарештували з його подачі. Кілька днів він був у безпам'ятстві.

Співкамерники не розуміли, що сталося. Що так мучить комісара.

— Сину мій, що тебе мучить. Сповідайся святому отцю, — підсів до нього отець Никодим.

— Змінити вже нічого не можна.

— А ти розкажи, полегши ношу.

— Розповідати, власне, нічого. Мене змусили написати інформацію про стан справ у Де-Кастрінському укріпрайоні. Недавно дізнався, що заарештували групу командного складу гарнізону…

— Сину мій, не ятри свою душу. Їх би заарештували і без твоєї записки.

— Отець Никодим. Ти не плазуй перед комісаром, — виголосив колишній власник свічкового заводу.

— Не говори так. Це з богом в душі людина.

— Ха-ха-ха! Такі, як він, храми знищують, стріляють вас, відправляють в табори, — засміявся Віталій.

— Я вірю в невинність цієї людини.

На цей раз Руднєва вели на допит з особливими пересторогами. Два охоронці. На нього наділи наручники. При кожній зустрічі з іншими ув'язненими змушували повертатися до стіни.

Хоча охоронці розуміли, що це був не той здоровий, фізично розвинений командир, який попав до них у в'язницю. За кілька тижнів Руднєв сильно здав. Куди поділася його привітна усмішка. Щоки втратили свою округлість. Він схуд на кілька кілограмів.

Він повільно брів по вузькому коридору в оточенні двох охоронців. Його ввели в знайому кімнату з маленьким, з ґратами, віконцем. Там його вже чекав слідчий Малишев.

— Як самопочуття, полковий комісар?

Семен Васильович нічого не відповів. Його самопочуття було написано на його чорному обличчі, на синцях під очами. Він готувався до найгіршого.

Анатолій Іванович встав, підійшов до Руднєва. Простягнув йому руку.

— Здорово!

Руднєв привітався.

Малишев знову сів на своє місце. З інтонацією, якої Семен Васильович від нього не очікував, запитав:

— Звідки ти дізнався, що я пишу вірші?

— Ніколи не казав, що ти пишеш вірші. У тебе душа поета. Тонка натура. Це відразу видно.

— Я пишу вірші, але нікому їх не показую. Начальник сильно карає за лірику. Нас виховують так, що співробітник органів повинен бути міцним, нещадним до ворога. Не зупинятися ні перед чим. Навіть перед смертю.

— Подивися, що відбувається. Ви розправляєтеся з опозицією, з тими, хто інакше мислить.

— Я довго думав над твоїми словами, Рудньов. І, знаєш, в чому ти правий. Нас перетворили на пугало для народу, в батіг, щоб наводити порядок.

— Розправитися з опозицією, значить зробити країну мертвою, а людей перетворити на рабів. Дозволити робити можновладцям все, що їм заманеться.

— Ти не знаєш, Рудньов, як мені все це набридло. Намагався кілька разів вирватися з цієї бандитської організації, не виходить. Не дають.

Допит затягнувся на кілька годин. По суті, він перетворився на бесіду слідчого і підслідного. Наприкінці Малишев сказав:

— Я для тебе, при всьому бажанні, нічого не можу зробити. У відділі і в управлінні така обстановка, що про виправдувальний вирок не може бути й мови.

— Я розумію обстановку і не можу пред'явити до тебе жодних претензій, — сказав Руднєв.

Малишев додав:

— Єдине, що можу зробити, затягнути час. А там ситуація може помінятися. Єжов круто бере. Від нього стогне не тільки народ, а й весь особовий склад НКВС.

Семен Васильович порадів такому контакту зі слідчим. Але від покарання нікуди не дінешся. А воно наближалося невблаганно.

Він намагався триматися з усіх сил. Вставав, робив, наскільки дозволяли можливості камери, розминку. Намагався не падати духом. Подовгу лежав і думав про минулі роки, як будуть після його смерті жити Ньома й сини.

Час, проведений батюшкою Никодимом на бетонній підлозі, виявився для нього фатальним. Руднєв, як тільки прийшов до тями, поступився йому місцем на нарах. Але той почав кашляти. Сухий, затяжний кашель незабаром призвів до того, що святий отець перестав вставати з нар. У нього пропав апетит.

Семен Васильович спеціально для нього старався заощадити на собі скоринку хліба, але той категорично відмовлявся брати. Він поїдав баланду після численних умовлянь Руднєва.

Отець Никодим все менше говорив на абстрактні теми, про добро і справедливість. Його живий погляд темних очей ставав тьмяним.

Потім він втратив інтерес до оточуючого. Відвертався від співкамерників і лежав нерухомо цілими днями.

Спочатку Семену Васильовичу вдавалося розговорити його і навіть розвеселити. Але після смерті Колі Ковальова погляд його остаточно згас. Він навіть не повертався до Руднєва.

Життя в камері не змінювалася. Кожен день билися за місце на нарах, за право винести парашу…

Останні дні святий отець