Читати книгу - "Хроніки Південного"

— А… — каже вона, хоча вжити слово «каже» для цього руху вуст трошки занадто. Втім, і цього вистачає, щоб відчути, як усе вислизає з рук.

Я витягую з кишені «Снікерс», пропоную їй, і вперше за весь час бачу її стриману усмішку. «Дорого мені коштувала ця усмішка», — думаю я і не можу дочекатися, коли прийде моя тітка, бо людей повно, ще потім скаже біля дверей, що місць у залі не залишилось, навіть стоячих, і що вона нічим більше не може допомогти. Тоді точно буде повний провал, і ніякий «Снікерс» не врятує.

Але ледь встигає Мяйле дожувати снікерса, як до нас підходить моя тітка. «Йдемо, дітки», — кличе нас за собою, і я випадаю в осад. Ну ні, кращого звертання у цій ситуації просто не знайти. Вдаю, що не почув, і йду за нею такою ходою, що вона негайно б забула про якихось там діток.

Дали нам непогані місця, не біля самого краю. Мабуть, хтось зі своїх не прийшов, і нас по шурику посадили на ті місця. Якщо з’являться пізніше, то самі винні, у залі буде темно і ніхто не почне з’ясовувати, де чиї місця. Мені ці ряди і крісла в них нагадували заходи у нашій школі. На початку, поки атмосфера розігрівається, може, це все й нічого, але потім хотілось би порухатися. Джордана в емоціях тисне на повну, а ти сидиш на своєму кріслі, бо тут всі так сидять і нема де потанцювати. У школі під час дешевого заходу можна вмоститися в крісло і позіхати до самого кінця. А тут зівота не бере, але доводиться теж сидіти у кріслі. Іноді плескаєш, піднявши руки вгору, а в кульмінаційний момент, коли вона починає співати «Я не кохала тебе» чи «День народження», вся гальорка встає і тупцює. А коли мєдляк який, час від часу цілий ряд намагається триматися за руки і хитатися в ритм. Ось тут уже повна лотерея, бо якщо поруч з тобою стоїть нормальна діваха, то зовсім весело, а якщо мимра? А якщо чувак? Тоді хитаєшся, немов дерево, і весь час думаєш про його спітнілу руку, якою він перед початком концерту в туалеті тримав свій банан.

Цього разу не було ніякої лотереї. Коли верталися назад, ми з нею вже трималися за руки. Думаю, що, зважаючи на її мовчазливість, якби мені вдалось серйозніше її притиснути, вона б не лежала, мов бліда колода. Біля дому я її обняв, і вона не почала видиратися з обіймів, як ті однокласниці за шафою. Я нахилився і поцілував її просто в губи. У мене під серцем щось загуділо, ніби якийсь пропелер запустився. Той пропелер так гудів, що я навіть не зорієнтувався, як вона сказала «на добраніч» і зникла у брамі. Піти за нею думки не було.

Я летів додому, мов той Карлсон, з пропелером під серцем. У мене є дівчина! Не з нашого класу і навіть не з нашої школи! Волосся її, як смола, і з моїми кульчиками та смола буде ще сильніше блистіти. Коли мене побачать з нею, всі від заздрощів накладуть в штани. І в них усіх на чолі буде написано: «Де таку поклеїв?».

Запропонував батькові трішечки грошей, що заробив на Magic Crystal та з того, що залишилось від добових з Ганновера. Тут не весь мій борг, але наразі хоч стільки. Він нічого не відповів, але взяв. Наступного дня зайшов до мене у кімнату і каже, що твій братко має ларьок, а нині смалець добре йде, у магазини його не завозять, бо дефіцит. Я міг би тобі ящик зорганізувати. Віднеси до ларька і продай без жодного ризику. Будеш хоч щось на тому мати.

Ось тобі й вантажник.

Мені без різниці.

Тут мають бути безпечні гроші і дуже вчасно. Якраз зараз обзавівся подружкою, а без бабок справи з нею рухатися вперед не будуть. Так відчуваю, що снікерсами її не запхаю, скоро прийдеться повести у кафе.

Тому я почав, і бізнес потроху порухався теж. Головне, що все потихеньку, без жодної паніки. Відчував себе серйозним бізнесменом.

Уявіть собі, виходите на автобусній зупинці, а навпроти — ларьок з великими вітринами. І на всю цю вітрину стоять білі пачки смальцю, складені в піраміду. Виходиш з автобуса, а тут бац — перед очами піраміда зі смальцю. Всюди вітрини ларьків, запхані різною фігнею, так що в очах рябить, а тут лише біленькі сяючі пачки, складені в піраміду. Коли я дивився на цю піраміду, мені ще здалека хапало за серце, бо ці всі пачки — мої.

А ларьок був мого двоюрідного брата. Він там торгував різними овочами. Я без поняття, звідки він те все брав, але мої пачки теж взяв. Ларьок стояв просто поруч із зупинкою, і бабці, що виходили з автобуса, могли відразу купляти той смалець. Звичайно, що смалець танув у вітрині, ніби сніг на весняному сонці. Тому тих пакетів довго там не тримали, оскільки сонце світило і все тануло, та всі й так уже знали, що у цьому ларьку можна смалець купити, бо тут його дофіга.

Я замовляв того смальцю побільше, а таку кількість в одній точці важко було продати, тому ходив по всіх ларьках поспіль і запитував: «Вам смальцю не треба?». Втім, у ларьку виторгом від смальцю треба ділитися, тому я подумав — візьму-но ящичок того смальцю, поставлю біля магазину і нараз спихну. Може, проканає? Тут будь-хто на кожному куті щось продає, то чого мєнти мали б мене чіпати? З огляду на те, що у Ризі я вже виграв у цій лотереї джекпот, то, можливо, що тепер черга когось іншого, навіщо мені одному стільки щастя?

Стою я біля магазину «Ліра», весь такий крутий, бо там у магазині смальцю немає, а в мене є. Кажете — прийшов капіталізм і вільна торгівля, торгуйте чим хочете, якщо тільки дістанете щось. Ось я дістав і продаю. І на цьому крапка. Торгівля йде, я б не сказав, що товар розлітається, але бачу, що тут, біля магазину, за коротший час я пропихаю більше,