Читати книгу - "Промінь"

— Дивіться, — сказала Ліза. — Там щось є.

— Промінь, можна ввімкнути світло?

Загорілися тьмяні вогні: аварійне освітлення.

Зал, розбитий на зони напівпрозорими перегородками. Крісла з підголівниками, екрани й пульти — з тисячами датчиків, маніпуляторів, вбудованих сенсорних плат: «Енергія», «Реактори», «Синтезатори», «Життєзабезпечення», «Навігація»…

— Нам казали, люди не можуть тут нічим керувати, — сказала Ліза зі злісним задоволенням. І обернулася, шукаючи Андріїв погляд. Він оглядав центральний пост з недовірою — і напівстертою образою на лиці.

— Нам теж так казали, — промимрила Аніта. — Напевно… сталася надто рідкісна… надзвичайна подія. Якщо Променю потрібні помічники для цього…

— Ми не чиїсь помічники, ми екіпаж, — відрізала Ліза. — Я капітан. Андрій — другий пілот. Роджер — керівник групи інженерів… Працюватимуть усі! Згадуйте, чого вас навчали!

Її ровесники перезирнулися.

— Логіки й математики, статистики, риторики…

— Педагогіки й футболу.

– Історії економіки…

— Та хоч би й футболу, все знадобиться, — Ліза і оком не кліпнула. — Збираємо всіх в аудиторіях. Ніхто не спить, ніхто не їсть. Формуємо робочі бригади: нехай інженери, механіки, програмісти набирають собі людей. Кожний одержує конкретне завдання. Ми повинні відновити по документах, як працює це… все, в чому причина аварії, і як її усунути!

— А мене вчили писати вірші, — хрипко сказав Сашко-другий.

— Оспіваєш наш подвиг у баладі, — відгукнулася Ліза. Здивувалася мовчанню навколо, оглянулася…

Вони всміхалися, вперше за багато днів. Вони сміялися!

Вони реготали посеред занедбаного центрального поста, який, судячи з неторкнутої обшивки крісел, ніхто ніколи не використовував. Не знаючи, скільки їм залишилося жити, вони іржали, мов коні, і незвичний звук метався між стінами, відлунюючи в коридорі-тунелі…

Півгодини після впливу ніхто ні про що не говорив. Денис пив каву, їв піцу, розігріту в мікрохвильовці. Решта сиділи, дивлячись у свої телефони: за минулу добу Славік, Еллі й Марго стали ближчі одне одному, а Денис опинився поза їхнім колом, осторонь.

Населення — 370. Рівень щастя — 10 %, але показник росте стабільно й упевнено. Цивілізованість — 73 %… Осмисленість — 96 %.

За півгодини на кораблі минув тиждень. Тепер у них стало виходити: загорілося світло там, де раніше блимала аварійка. Кухонні автомати замість липкого холодцю почали видавати нормальний хліб, очистилася вода, яку раніше неможливо було пити. Повернулися в меню супи, каші, овочі, м’ясо й риба. Причини аварії кванти дотепер не знайшли — просто тому, що Денис її ще не придумав.

— Тепер від їхніх дій залежить їхнє життя. Поки що тільки в насущному — світло, вода, кисень, їжа… Але скоро вони розберуться з навігацією, і повірять, що керують польотом корабля, розумієте? Вони хазяї свого життя! Вони можуть змінити умови, спрямувати «Промінь» до іншої зірки…

— Але нам же цього не треба! — скинувся Славік. — За умовами завдання…

Денис похитав головою:

— Ні. Вони, як і раніше, ні на що не впливають. Ніякої аварії не було — це Промінь розігрує програму зі спецефектами, яку я для нього розписав. Але вони вірять, що в небезпеці. Їм здається, що вони керують… як дитина крутить кермо, поки мати везе її на іграшковій машинці.

Знову стало тихо. Еллі дивилася, стиснувши губи. Славік глибоко замислився.

— Треба обережніше з твоїми «спецефектами», — сказала Марго. — Якщо вони зрозуміють, що це фальшивка…

— А як вони зрозуміють? — знову вліз Славік.

— Ну а як вони зрозуміли, що Максим на екрані — фальшивка? — тихо запитала Марго.

Тепер усі троє дивилися на Дениса, ніби очікуючи від нього якоїсь цінної думки. Він одвів очі:

— Народ… якщо ви не проти, щоб я вас так називав. Я повинен визнати одну річ. Еллі була права, а не я. Це комп’ютерна імітація. Дуже складна, з можливістю парадоксальних рішень. Але людей там немає.

Рівень щастя на екрані доріс до 25 %.

— Ого, як ти вхекав наших пупсів, — засмучено протяг Славік. — А я вже звик, що вони ніби як справжні… поглядав на декого… Дівки там — кайфові, в мене з’явилась ідея — розігнати їм гормони, щоб з вух текли, нехай трахаються всі з усіма, і в цьому буде й щастя, і сенс…

— А чого ти раптом вирішив, що імітація? — Еллі, не слухаючи Славіка, дивилась на Дениса. — Ти ж так упирався завжди — «це люди, люди»…

Денис мимоволі опустив погляд на її груди під тонкою футболкою, кліпнув, кашлянув, задер підборіддя, втупився прямо в зеленувато-карі очі:

— Якби такий корабель існував насправді, і на ньому був би законсервований центральний пост на випадок аварії, — людей би вчили, інструктували, як ним користуватися, це ж очевидно. Їх не вчили — отже, на початку польоту ніякої таємної рубки не було. Я дав Променю ввідну — на кораблі є центральний пост, куди люди можуть добратися, який створює ілюзію керування польотом. Я боявся, що Промінь не прийме такого впливу, але він прийняв. І рубка виникла на порожньому місці, з лайна і паличок, так ніби була там завжди…

— З лайна?! — не зрозумів Славік.

— Це метафора. Вплив змінив не тільки їхнє сьогодення й майбутнє, але й минуле, розумієш? Реальний світ так не мінятиметься за нашим наказом. Отже, це віртуальний світ, як і було сказано. Конструктор. У ньому живуть віртуальні… істоти.

— Живуть? — Еллі примружилася.

— Функціонують. Ми можемо міняти для них умови, створювати ілюзії… як захочемо. Але ці… створіння повинні вірити, що вони люди, що вони живуть, що їхнє життя наповнене сенсом. Здається… ми тепер знаємо, як цього добитися. У нас усе вийде.

Знову стало тихо.

— Спасибі, Ден, — сказала Марго. — Якби не ти…

— Авжеж, ми б усі вмерли, — в Еллі було таке лице, наче вона жувала лимон.

Марго підійшла до Дениса, котрий, заглибившись у переживання