Читати книгу - "Промінь"

— Дякую.

«Ми самотні, і нам немає прощення. Це і є те, що я висловлюю словами: людину засуджено бути вільною. Засуджено, тому що не сама себе створила, і все-таки вільна, тому що, один раз кинута у світ, вона відповідає за все, що робить…»

Денис жбурнув книжку в стіну. Вона ляпнулась, як важкий дохлий птах.

— Поговорімо про мою свободу, авторе. Розкажи мені, який я охріненно тут вільний… І як я можу відповідати за все, що зі мною сталося?!

Закінчувався шостий день проекту, минуло вісім чи дев’ять днів з моменту, коли Денис виявив, що опинився в лапах дядька Роберта. Напевно, батько не зневірився, він шукає сина. Стукає в усі двері, розмовляє з чиновниками, журналістами, поліцейськими: «Ні, він не пішов сам. Ні, він не втік з дому». Батько розсилає його фото. Обдзвонює його однокласників. Він — людина дії, але мама…

Тоді, в пологовому, в стані потьмарення вона «продала»… Ні, викупила його в смерті. На чотирнадцять років. Чи більше. Якщо вірити дядькові Роберту. А як йому не вірити, досі він робив саме те, що казав. Ні більше, ні менше.

Він уперся в стіну лобом і кулаками. Він подумки кликав, благав: «Мамо, не картайся, все буде добре, я повернуся. Тільки протримайся ще двадцять чотири дні. Я все зроблю, я розіб’юся об стіну й намажуся на бутерброд, але я повернусь, обіцяю».

Він перевів дух, узяв з полиці іншу книжку й розгорнув навмання: «Ми опинились у світі не завдяки самим собі… Оскільки ми не створювали самих себе… наша воля існує не завдяки нам, але нам дарована… Звідки? Очевидно, не зі світу…»

Задзвонив телефон. Дениса пройняв холодний піт — йому на секунду здалося, що дзвонить дядько Роберт.

— Де тебе носить? — запитала Еллі без передмови.

— Читаю.

– Іди до нас, Марго переживає, що тебе немає.

У телефоні запротестувала Марго. Голосно ввімкнулася музика — хіп-хоп.

— А де ви?

— У нас пікнік. Смажимо сосиски біля басейну. Іди, а то нічого не залишиться!

— Не хочу, — сказав Денис.

Закінчивши розмову, він ще раз переглянув статистику на «Промені»: населення — 339. Бідолахи. Рівень щастя — 30 %, годиться. Людина не зобов’язана бути щасливою. Цивілізованість — 62 %… Теж може бути. Осмисленість — 95 %. Оплески, Денисе.

Він узяв книжку з ліжка й навмання погортав сторінки: «…Минуле міститься в нашій пам’яті лише уривками, майбутнє в темряві. Тільки сучасне може бути осяяне світлом. Адже ми повністю в ньому. Однак саме воно виявляється непроникним, бо ясним воно було б тільки при повному знанні минулого, яке служить йому основою, і майбутнього, яке таїть його в собі».

— Та пішли ви всі, — сказав Денис книжковій шафі.

Упустив другу книгу поряд з першою, відчинив шафу й знайшов плавки.

— Ти тільки подивися, що вона виробляє!

Славіків смартфон легко підключився до динаміків, які сам Славік і притяг зі спортзалу й поставив коло басейну. Тепер усе тремтіло, кущі тряслися, колонки видавали ритм, агресивний, як танкова атака, і так само гучний. Марго танцювала; Денис ніколи не бачив, щоб дівчата її віку так танцювали — якщо вони, звісно, не світові зірки.

Вогні басейну підсвічували її знизу. Марго рухалась, як кішка, як тінь, як статуетка з води. Здалося, зараз вона зірве із себе мокрий купальник… А, втім, трикотаж був такий тонкий і так злився зі шкірою, що майже не порушував гармонії.

Еллі спостерігала за нею зі складним лицем: вона вважала Марго кимось на зразок дуеньї, чия доля — бути в тіні й не відсвічувати. Еллі знала собі ціну й милостиво готова була визнавати переваги інших, але ж не такий безсоромний талант і безмежну чуттєвість.

Славік забув, хто він і де. Він сидів, роззявивши рота, не зводячи очей з Марго, не збираючись приховувати емоції. Коли хіп-хоп у динаміках змінився роком, Славік не витримав і підхопився, перекинувши пляжний стілець, кинувся до Марго й уплівся в її танець, смикаючись так, наче збирався вискочити зі своїх татуювань. Мокрі шорти ляскали його по стегнах, босі ноги ляпали по теплій підлозі, вибалушені очі сяяли.

— Сільська дискотека, — сказала Еллі впівголоса. — Візьми сосиску на мангалі, там ще залишилися.

Денис дивився, як танцює Марго. Еллі піймала його погляд:

— Ти справді незайманий?

— Це ганебно?

— Ні… ти просто ще маленький, — сказала вона з ноткою зневаги. — Твій фізичний розвиток відстає від розумового.

— Не відстає, — сказав Денис.

Еллі уважно на нього подивилася:

— Ти впевнений?

— Дражнишся? — він нервово всміхнувся.

Марго танцювала тепер класичний рок-н-рол, на ходу навчаючи Славіка трюкам.

— Ти впевнений, що в нас усе вийде з «Променем»? — запитала Еллі іншим голосом, низьким і тривожним, без вічного глузування.

— Обіцяю, — сказав Денис.

Еллі секунду помовчала — і раптом розсміялася. Простягла йому руку:

— Ходімо.

У неї в кімнаті Денис захотів перевести все на жарт, але не посмів. Якщо зараз відступити — він не пробачить собі боягузтва. Чи буде життя потім, після «Променя»? Він гадки не мав. Можливо, це останній шанс?

Кімната Еллі була типова, така сама, як у Дениса, тільки лампи у фальшивому «вікні» не були розбиті. За акуратно затягнутими шторами світлішала начебто місячна ніч, Денисові навіть здалося на секунду, що це справжнє вікно… Ні, звісно. Світлодіоди.

– Іди сюди, не бійся. Я тебе всього навчу.

– І багато в тебе було учнів? — зі страху він став зухвалий.

Еллі засміялася:

— Учнів не було. Був учитель. Іди, іди…

Її ліжко пахло парфумами й свіжим потом. Від