Читати книгу - "Право на пиво"

— Знаєш, Ігорю, — хазяїн квартири знову сів у крісло, — не буду приховувати, мені прикро. Але прикро не тому, що я не пройшов, а тому, що якийсь американець, який прожив життя не краще за мене, одержить друге життя. Прикро, що посередній державний служака має більше шансів прозасідати ще одне життя у розкішному кабінеті, ніж талановитий лікар або інженер продовжити в часі свою корисну роботу.

— Прикро, але нічого не вдієш. Американці більше платять в Об’єднаний Центр Репродукції Людини. Їм і квота більша. Ситуація стара як світ. Хто платить, той і замовляє музику.

— А державні служаки себе, природно, не скривдили, коли приймали «Закон про вагомість професій» для Великого Комп’ютера. Теж старе як світ. Добре, Ігорю. Спасибі за турботу. Але долю, як кажуть, не обдуриш. Мені залишилося небагато, якщо цей Великий Засранець підбив підсумок мого життя. І я хочу це небагато прожити без нагляду. Нехай у мене хоч наприкінці буде суцільний День Веселощів. Віддамся своєму улюбленому хобі — помокарую з моїми ненаглядними мікробами. Я ж, відколи на пенсії, таку лабораторію собі потихеньку змайстрував… Ет, що там говорити. До побачення. До речі, якщо побачиш у наступному житті моїх нащадків, переказуй вітання.

Уже сердито втискаючи кнопку вимикання відеофону в корпус дистанційки, Борис Іванович відчув болісне поколювання у грудях. Ніяких його нащадків у наступному житті Переверзєв зустріти не міг. Сто п’ятнадцять років тому загинув його єдиний син — член першого іспитового польоту гіперпросторового космічного корабля «Надія». Тоді ще люди не знали, що створюючи по область нуль-контініуму перед кораблем, необхідно робити її досить широкою. Інакше збурювання приграничного шару «простір-гіперпростір» може просто зламати корабель. Після втрати «Надії» люди це зрозуміли…

Великий Комп’ютер дав друге життя тільки командирові корабля і штурманові. Інші, отже, не заслужили. Син Бориса Івановича був просто лікарем. Рада Розвитку цей вирок кераміко-металевої машини затвердила. Через півроку злягла дружина Таня. Їй було тоді всього п’ятдесят п’ять. Ні пересадка серця, ні глибоке коригування психоемоційного стану не допомогли. Горе виявилося надто глибоким. У такому порівняно молодому віці набрати необхідну кількість балів для другого життя практично нереально. Що Великий Засранець і підтвердив, винісши їй негативний вердикт.

«Ну нічого, ви в мене ще гопки поскачете», — і, сам не розуміючи кому він погрожує і чого хоче, Борис Іванович Сергієнко вийшов у іншу кімнату.

Яскраво-жовте світило поволі сходило над кам’янистою грядою. Його промені скрадливо наближалися до людини, яка притулилась спиною до могутньої древньої сосни. Борис Іванович любив це місце і часто, особливо після вердикту Ради Розвитку, піднімався до старої сосни. Тут його думки текли плавно, неквапливо. Він уже звикся з думкою, що зовсім недовго милуватиметься звичним пейзажем. Мозок, більше не обтяжений повсякденною суєтою зайнятої людини, ніби накопичував у собі сили, щоб потім «вистрілити» якоюсь добротною ідеєю. Метрів на п’ятдесят нижче від сосни проходила Транссибірсько-тихоокеанська магістраль. І хвилин за десять просто під його ногами промчить красень-експрес. Бориса Івановича завжди захоплювало це видовище. У могутньому, подовженому тілі експреса з округленим носом, який упевнено втискається у чорну пащу тунелю, йому ввижалося щось від глибинних, тваринних інстинктів людини. Почувся віддалений шум і сріблясте інженерне диво, спресувавши під собою могутнє магнітне поле, промайнуло і щезло. Легкий вітерець гойднув крону хвойного аксакала, промені сонця, нарешті, дісталися до людини й опромінили її своїм сяйвом.

«Сосна… експрес… люди, сотні людей», — цього разу разом зі світлом осяяв здогад.

Домашній комп’ютер, здавалося, нескінченно довго вантажився і, нарешті, Борис Іванович побачив те, що шукав. Очі гарячково забігали по тексту: «Так… «…з метою подальшого прогресу людства Рада Розвитку Організації Об’єднаних Планет постановляє: 1. Створити Об’єднаний Центр Репродукції Людини…» не те… «…визначити наступні квоти…» не те… «…з метою об’єктивного вирішення питання репродукції кожної конкретної людини, усім жителям Об’єднаних Планет пропонується вживити чип збору інформації. Вживлення здійснюється на строго добровільних засадах, і за першою вимогою людини чин негайно видаляється. Люди, які не мають чипа збору інформації, розглядатися як кандидати на друге життя не будуть…» так тепліше, але ще не те. Ага, ось: «…Аналізові підлягають тільки вчинки і дії людини. Її думки, слова, вимовлені вголос на самоті, а також інтимне життя є повністю приватною справою й аналізові та розголошенню не підлягають». Ось саме те! Ти ще рано намагаєшся списати мене в утиль, Великий Засранцю. А тепер за роботу і причому роботу за спеціальністю!»

За три місяці в квартирі Ігоря Миколайовича Переверзєва, начальника Європейського Департаменту Ради Розвитку, пізно ввечері пролунав дзвінок.

— Так, — з трудом вирвавшись із солодких обійм сну, відповів хазяїн квартири.

— Привіт, Ігорю. Це я, Боря. Чого екран відеофона не вмикаєш? Невже з Ніною молодість згадали?

— Ти вирішив з’ясувати це питання о дванадцятій ночі? — Ігор Миколайович, нарешті, зметикував, яку кнопку необхідно натиснути на пульті керування відеофоном.

— Ти дивись, немає.

— Ніна зараз хворіє, і щоб її не турбувати, я сплю в іншій кімнаті.

— Вибач, не знав.

— Уже вибачив, але я тебе прошу, Борю, коротше. Зараз північ, і у мене був важкий день…

— І ти смертельно хочеш спати.

— Так, і я смертельно хочу спати. Тому кажи відразу, що тобі потрібно.

— Ігорю, я вирішив поборотися.

— Не зрозумів?

— Я хочу знову вживити собі «наглядача» і спробувати вскочити в експрес «Друге життя».

— Але ти ж його зняв.

— Як зняв, так і поставлю.

— Е-е… чекай. Усе не так просто. Ти ж чотири місяці не був під Контролем. У Законі про репродукції такий випадок не обумовлений.

— То що