Читати книгу - "Право на пиво"

рік інформація з «наглядача» скидалася на спеціальний диск. Одна людина — один диск. Головний Комп’ютер Ради Розвитку, або як його ще називали Велика Дитина за його розміри, безапеляційність і безжальність винесених ним рішень, що властиво, як правило, дітям, безупинно аналізував ці диски. І вирішивши, на основі інформації вживленого чіпа, що конкретна людина вичерпує свій життєвий ресурс, він — Головний Комп’ютер — миттєво підсумувавши все погане і добре, що встигла вчинити людина за все своє життя, виносив попередній вердикт — гідна чи не гідна ця людина другого життя.

Вердикт одразу відправлявся в Раду Розвитку на затвердження. Тому, якщо древні єгиптяни з’являлися перед своїм головним богом із записаними на сувої папірусу своїми діяннями, то сучасна людина з’являлася перед своїм головним богом — Радою Розвитку зі своїм диском.

Людей у XXIII столітті нараховувалося аж десять мільярдів і, незважаючи на величезну тривалість їхнього життя, щодня вмирало близько ста п’ятдесяти тисяч людей. Тому Рада Розвитку в переважній більшості випадків просто візувала те, що підсовувала їй електронна машина. Затримки траплялися лише тоді, коли вердикт Головного Комп’ютера був негативний щодо відомих особистостей. Тільки в такому разі члени Ради Розвитку намагалися у щось вникнути.

Зазвичай, усе вирішувала Машина. І лунав суворий, карбований голос у квартирах людей: «… вважати, Ваш життєвий запис таким, що не задовольняє…» або іноді «…задовольняє критерії на право одержання другого життя».

«Так, на мене не витратиться ні грама «прискорювача життя», — колишній програміст за численними фільмами, статтями, книгами добре знав технологію одержання другого життя. Одночасно з повідомленням щасливчикові про позитивне для нього рішення, у Центр Репродукції Людини направлялося замовлення на вирощування клону цієї людини. Генний матеріал для цього брався у людини одночасно з вживленням в нього «наглядача». Але якщо жінці для виношування дитини потрібно дев’ять місяців, то Головному Інкубаторові Центру Репродукції потрібно усього три тижні. Водночас він може «народити» до десяти клонів. Потім клон переміщується в Інкубатор Дорощування, де за сім місяців він досягає двадцяти одного року як на біологічний вік. На все витрачається близько двох кілограмів «прискорювача життя» — чарівної речовини просто надзвичайної вартості, навіть за мірками XXIII століття. За час дорощування у мозок клону вганяється інформація з диску людини. Не вся. Несуттєві дрібниці відсіваються, пройшовши «Фільтри Часу» Великої Дитини. Адже і при звичайному житті теж багато що зникає з людської пам’яті.

Пам’ять про товаришів по школі, університеті, пам’ять про різні події, зустрічі, людей, колись любих, і багато, багато іншого часто безповоротно зникає в таємничих безоднях підсвідомості. Залишається тільки те, що перевищило певний індивідуальний для кожної людини емоційний бар’єр. Як погане, так і хороше. «Переганяються» у новий мозок і останні миті першого життя. Зістарене тіло і мозок присипляють. Процес приспання і заповнення основною інформацією нового мозку йдуть паралельно. І як тільки останній електричний імпульс згасне у старому мозку, що йде в небуття, тієї ж миті копія цього імпульсу вже обживає нове вмістилище попереднього людського «Я». Містком між першим і другим життям, ключем переходу служить уривок з безсмертного монологу шекспірівського Гамлета: «Бути чи не бути». На середині цього уривка старий мозок остаточно присипляють, а новий мозок його закінчує. І перше, що робить людина, яка одержала право на друге життя, — згадує цей монолог.

Весь цей уявний екскурс Бориса Івановича по вже закритому для нього шляху в друге життя перервав виклик відеофону.

— Здраствуй, Борю, — з екрана дивилася літня людина з абсолютно лисою головою. — Здраствуй, Ігорю, — Борис Іванович розслаблено відкинувся на спинку крісла. І, відтинаючи непотрібні загальні слова, відразу додав: — Утішати не треба. Не красна дівиця. Зрештою, таких, як я, переважна більшість.

— Борю, я ознайомився з протоколом у твоїй справі, — співробітник апарату Ради Розвитку Ігор Миколайович Переверзєв запитливо подивився на співрозмовника і, не дочекавшись відповіді, закінчив: — Ти не добрав двох десятих відсотка.

— Дві десяті відсотка або двадцять два відсотки, яка різниця? Людина, яка перескочила край прірви на міліметр і людина, яка перескочила на метр, закінчують однаково. Обоє розбиваються.

— Борю, усього дві десяті відсотка. Борись.

— Але ж цей Великий Бебі розумніший від мене. Якщо він вважає, що я уже відпрацьований матеріал, значить так і є.

Борю, не здавай свій чип. Борись. Борись за своє друге життя.

— Слухай, Ігорю. Ти, наближений до верхів, мешкаєш у Нью-Йорку, скажи мені — чи був хоч один випадок відміни рішення цього Великого Пацана? Не беручи до уваги окремих винятків відносно голлівудських знаменитостей та інших пупів і пупочок землі. А для простого смертного? Мовчиш? Отож бо й воно. Не було таких випадків. Так що, Ігорьочку, зніму я цей чортовий «наглядач» і поживу хоч трохи без щосекундного нагляду і знесилюючих перегонів за цими дорогоцінними відсотками.

— Борю…

— Уже сто сімдесят п’ять років Боря. Тобі що, нудно буде там, у другому житті, без старого друга?

— Мою кандидатуру Великий Комп’ютер ще не розглядав, — розгублено промурмотав нью-йоркський співрозмовник.

— Ігорьочку, ти хоч перед старим дружком не корч із себе святенника. Навіть у глухих марсіанських селищах відомо, що високопоставлені співробітники апарату Ради Розвитку знають паролі доступу до пам’яті Великої Дитини і можуть довідатися свій відсоток на який завгодно момент часу. Хіба не так? — чоловік, який сидів у кріслі, підхопився і підійшов упритул до екрана відеофону. Плазменний екран легко передав навіть дрібне тремтіння зіниць Переверзєва.

— Так, — людина на екрані відвела очі.

— І який твій проміжний результат?

— Сто два відсотки.

— Вітаю, — Борис Іванович відвернувся.

— Борю, — пролунало в нього за спиною, — я розумію твою гіркоту. Але… ну, я не знаю, що ще сказати. Адже тільки дві десяті відсотка.