Читати книгу - "Кайфологія"

Дерево. Я дивлюсь на нього і хочу ним стати. Не саме ним, а таким же жилавим деревом. Перше, що збиває – усвідомлення себе не деревом. Не те щоб навіть усвідомлення себе не деревом, а власне усвідомлення себесності. Дерево себе не усвідомлює. Дерево не труп, бо – гнило б. Тому й мені не варто. Усвідомлення себесності нема, але нема й гниття.

Настільки близьке єднання з речами, що можеш вчути, що деревом стати не можеш. Я течу разом з часом. Часую. Це коли кожної найнеподільнішої часинки – відкриті обійми для смерті. Себто вдома наведено порядок, причепурено господу настільки, що перед будь-яким гостем буде навіть погорда за своє господарювання. Примирення. Згасання. Деревом і не можна стати, бо воно не шукало примирення, а має. Себто, не має нічого, крім деревизни. Але не хочеться хвиль, а хочеться деревизни.

Найтяжче – свідомість. Присутність свідомості. Усвідомлення. І нитки асоціацій. І звички. Хоча б звичка жити.

По такому мості чимчикувати – не знати, де він завершується, не знати, чи це трамплін. Власне, на мосту можливе все, крім того, що вже сталося. Усвідомлюється непевність, що це міст, бо все навколо вкрите туманом. Це дошка з двома цвяхами на кінцях? Це пружина, котру все тяжче розтягувати? Один кінець пружини – гачок, зачеплений за мамину пуповину, інший – гачок на твоїй спині, він продірявив шкіру й м’язи, зачепився за хребет. Якщо не хочеться надриватись до лопання жил і сальних залоз, якщо не хочеться освоювати кожен вишкірений крок, то можеш розслабитися, хльоснутися об мамусин живіт.

Хочеться стати деревом. Воно ніколи не стосується іншого дерева. А ми – історично і географічно. Воно не має хребта. Впливає тільки зовнішнє: сокира, вітер, вогонь. Внутрішнє позбулося пружини, тобто не мало. Навіть часу. Навіть смерті. Відкриті у мене обійми до смерті, чи закриті – до смерті я стосуюся. Звичка.

Я можу навчитися будь-коли позіхати. Позіханням ставити себе вище інших чи нижче. Позіхати на інших. На себе. Казати: «Я позіхаю». Писати.

Гаразд, нехай не позіхати. Щось інше. Наприклад: «Я стаю депутатом», «я обростаю мохом», «я – можливість».

Насправді маю географію. Вчуся в університеті. Маю родичів. Кохаю дівчину. Надаю перевагу певним речам.

І ось – дерево. Непроглядне за сльозами чи усмішкою. Хоча дерево є саме, але й ми усвідомлюємо його. Творчість. Хрін його знає, яке воно, бо тільки ми його аргументуємо, аналізуємо, надаємо властивості. Люди. Культивуємо йому іншу площину. Позіхаємо.

З певної спроби шкрябання по мосту, розумієш, що тут уже був. Он слід від ноги. За цей камінь на затуманеному битому шляхові уже чіплявся подертими пальцями. Знаєш, куди рухатись, далі буде краще. Це називається досвід. Важливо міцно триматися і бодай якою частиною тіла шукати наступної щілини. Чіплятися за наступний виступ. Піт лізе в очі. Пальці страшенно покорчені в напруженні. Спина от-от вибухне кавалками м’яса. Але то добре. То на краще. В одній позі можна триматися місяцями. Озирнись – туман. Прислухайся – хоча б якийсь щур зашурхотів, тихенько би підкрався. Ось він знаходить крихти чогось, певно, хліба. Довгий хвіст губиться в тумані. На хвильку лякається тебе й ховається в тумані. Потім вибігає, згорблюється над крихтами хліба, починає тихо ласувати. Смачно. Щурик дрібно попискує. Прислухаєшся – щось насвистує. Здається – «Мурку». Він обертається до мене і пропонує цигарку. Точніше, вже вкладає її до рота. Цигарка падає. Знову вкладає. Падає. Вкладає. Намагаюсь стиснути її губами, але розумію, що вже довго-довго позіхаю. Пружина тисне. Пальці відпускають виступ на битому шляхові...

Довбане примирення з гостем. З оманливим довгохвостим образом. Дгарма уяви. А смерть теж довгохвоста і сіра, як туман?

Від чого залежить зміна карми дерева? По-моєму, ні від чого. Себто незмінна. Від чого? Воно не має злості, радості, примирення, іншого. Деревизна.

Радикально, але дерево не вкладається в буддизм. Його нірвана – його ж деревизна. Йому не треба ставати буддою. Вона – безпретензійне, несвідоме.

Нерухомість. Поза часом. Ми його уісновлюємо в часі. Хочу стати деревом. Воно не намагається. Але в нього нема маминої пуповини, хребта і пружини. Воно не має зору, який би розсіював туман на кілька метрів. Нема слуху, щоб почути писк смерті.

Площина в площині. Деревизна в тумані. Я не площина, я – свідомість.