Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

— Це неможливо, вічна Августо.

Знову почала ходити.

— Гаразд, Аецію, — раптом сказала, не сповільнюючи кроку, — від сьогодні ти comes… ні, навіть dux, але ауксиліїв… Досі гуни завше служили в ауксиліях…

— Але ж Твоя Вічність сама зволила визнати, що поповнень потребують насамперед доместики….

— Буде, як ми сказали, Аецію.

Тоді він звівся з колін, схрестив руки на грудях і, дивлячись з-під лоба, засичав:

— А що буде з Аквілеєю?

Вона засміялася.

— Недаремно наш муж Август був солдатом, нікчемо… Ми знаємо, що гуни не вміють здобувати мурів, не знають мистецтва облоги… Простоїш тут два роки, Аецію, а тим часом за три місяці прибудуть сюди війська з Галлії, Іспанії, Сходу… а вже за місяць з Африки…

— А за два тижні партія Іоанна в Римі проголосить нового Августа… а за три — повернеться з вигнання Кастин… Вся Італія знову підведе голову, як один… Гарячка, замішання, пожежа… А вічна Плацидія і всі найсвітліші зачинені в Аквілеї, як у гробниці…

— Твої дружина і син загинуть…

— Не загинуть, вічна. Ти й сама знаєш, що вони в Римі… Перш ніж префект Фавст встигне послати гінця з наказом, щоб їх стратили, може, Місто матиме вже нового префекта…

Вона підійшла до нього так близько, що кінчики їхніх стіп зустрілися на одному крузі світла.

— Якщо ти такий могутній, Аецію, а я така слабка, то чому ж ти не накажеш своїм гунам одразу вбити мене (мене… не нас!) і мого сина, а сам не станеш Августом, як Іоанн?

Він глянув їй в вічі щирим ясним поглядом.

— Чому? Відповідь неважка, Августо… Я хочу служити твоїй вічності та твоєму синові, як мій батько служив твоєму батькові…

— Але ж ми не хочемо твоєї служби.

— Але і зруйнування Аквілеї не хочеш.

— Досить. Чи є в Аквілеї хтось, кого слуга узурпатора міг би назвати своїм приятелем?

Знизав плечима.

— Мені здається, що найсвітліший Геркулан Басс не має звичаю міняти приятелів разом зі зміною пана.

— Дивуємося найсвітлішому Бассові. Натомість Аецій зігне зараз коліно перед маєстатом, а потім рушить до кімнат Геркулана, звідки ми покличемо його завтра ополудні.

Аецій посміхнувся.

— Олива вигоряє в лампах, — наближається північ. А я сказав гунським вождям, що опівночі повернусь чи пришлю якусь звістку… Якщо чекатиму до завтра, боюся, що язичники не пошанують святості священничого стану й опівночі превелебний Августин…

— Викличемо тебе, Аецію, за годину, а тепер іди… якнайшвидше…

Він низько схилився, але, як і вітаючись, знову не зігнув коліна. Пружним кроком рушив до виходу. І раптом біля порогу вибухнув раптовим веселим сміхом.

Цього сміху Августа Плацидія не вибачить йому ніколи. Зрештою, нічого не вибачить… жодного погляду, жодного слова… Але того сміху передусім…

А він сміявся тому, що розгадав загадку чудернацької лампи в руках однієї з євангельських дів. Усе-таки здалася на щось наука старого граматика: ця мозаїка раніше представляла дев’ять муз із матір’ю Мнемозиною. За бажанням побожного єпископа підлогу перероблено: художник скористався з кількості постатей і перетворив їх на десять мудрих дів. А химерна лампа з отвором — це маска в руці Мельпомени! Аецій довго не переставав сміятися.

В атріумі наново долито оливи до ламп. Найшляхетніший цісар Плацидій Валентиніан, поміщений Спадузою на високому кріслі, розсівся між бильцями в урочистій та штивній позі, до якої його привчено вже на другому році життя, а за легковажне недотримання якої Його Величність не раз діставав міцного ляпанця від старої Ельпідії. Плацидія, що стояла біля крісла, здавалося, зовсім не соромилася сліз, які потоками лилися по її зів’ялих щоках — тільки-но Аецій залишив атріум, вибухнула довгим хлипанням, яке, замість припинитися, тільки посилилось, коли до кімнати увійшли Фелікс та Фавст: жінка взяла гору над маєстатом… Не переставала плакати впродовж усієї наради з державними мужами, які не тільки визнали необхідністю згодитися з вимогами Аеція, але, крім цього, вважали, — те, що він казав про потребу і засоби порятунку, якнайкраще свідчить на користь нового комеса доместиків, з якого Августа й держава справді ще можуть мати велику користь. А коли Її Вічність так його ненавидить, як каже, то що ж легшого, ніж вислати його до Галлії проти готів чи франків? Тоді він або ж виявиться добрим і корисним воєначальником, чим цілковито змиє свої провини перед феодосієвим домом, — або ж покриється ганьбою, а тоді, знову, що ж легшого, як позбавити його командування, відкликати, ослабити, знищити?!..

— Зрештою, — сказав префект Фавст, — він солдат, битиметься… щохвилини наражатиметься на небезпеку, на смерть… може навіть загинути в першій же битві.

— І навіть не обов’язково в битві, — перебив його патрикій. — Легко може загинути навіть од руки власного жовніра…

Залите слізьми обличчя Августи пожвавилось. Але префект Фавст суворо зморщив високе випукле чоло.

— Підісланий вбивця? — спитав з огидою в голосі. Фелікс легковажно стенув плечима.

— Про вбивство ніхто й не каже… але хіба ж не трапляються військові бунти? Адже батько Аеція саме й загинув від рук озвірілої солдатні… Тож можна припустити, що, раз син хоче наслідувати його приклад,