Читати книгу - "Пекельний звіздар"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну, — каже, — бувай же здоров! І стійло не ламай, а то нам лагодити доведеться.
Гнідий заіржав наздогін, а Йвась махнув йому рукою і вийшов зі стайні.
Надворі вже й вечоріло. Над Дніпром стелився туман, а в церкві дзвонили до відправи. Завернув Івась за ріг, аж тут наперестріч йому ватага хлопчаків.
— Ну, здоров! — каже один, заступаючи дорогу.
Глянув на нього малий козак і бачить: їй-бо, одоробало якесь. Мармиза, хоч цуценят лупи, безесна та драпіжна, носяра з барабулькою на кінці, а на голові оселедця немає.
— Здоров! — каже Івась.
— Щоб тебе кіт поборов! — каже одоробало, а тоді як пхне Івася в груди.
Заточився малий козак, та вдержався на ногах.
— А тебе, — каже в одвіт, — кобила… та, що вчора била! — та й собі як пихицьне, то те одоробало так і заорало носом у кізяки.
Хлопчаки зареготалися, а мордань підвівся і давай кізяки обтрушувати.
— Диви, — каже, — який змисний! Ти хто такий, га?
— Козак я, — каже Івась, — хіба не видно! А ти хто?
— Теж козак… а що, не бачиш?
— Ні, — каже Івась.
— А се чому?
— А оселедець твій де? — питається Івась. — Згубив? Чи, може, пацюки відкусили?
Мордань упритул підійшов до Івася, а хлопчаки за ним підступилися. Було їх душ із п'ять, усі босі й убрані в якесь лахміття — глянути нема на що.
— Ти диви, — каже мордань, — та се панич якийсь! Шабля в нього при боці, чоботи добрячі… Може, поділишся? Бо я ось геть на пси перевівся, як той лапко ходжу!..
Бачить Івась, що непереливки буде. Хлопці всі вищі за нього і, певне, старші — ото зараз маку втруть!
— І могорич не виставив, — каже далі мордань.
— А за що се тобі виставляти? — питається Івась.
— Не мені, — каже мордань, — а нашому куреню! За те, що у Січ прийшов.
— Ага, — каже Івась, — зараз! А в око не хочеш?
— Ану дай! — скипів мордань.
— А от і дам!
— А дай!
— А зараз і дам!
— А не посмієш!
— Я?! — питає Івась.
Та й гупнув йому під дихало, як дід навчив. Гикнув мордань і повалився додолу, мов сніп.
— Бий його, хлопці! — каже, качаючись по землі. — Се недоляшок… бусурман!
Тут ватага й налетіла на Івася. Вмент із ніг повалили та й ну молотити його чим попадя. Лапнув Івась за шаблю, а її катма, — злупили вже, гицлі!
— Ох ви ж, чортяче насіння! — волає Івась, затуляючись од ударів. — А щоб на вас образи святі падали! А нечиста сила вас побила б! А бодай вас перва куля в бою не минула!
— Бий, забий! — гукнув мордань, схопившись на ноги. А сам прискочив і запоясника Івасевого до себе цупить. Вчепився Івась за колодку, а мордань хап за лезо — та й відскочив назад, вимахуючи рукою.
— О-о-о! — заревів, мов бичок, і сльози з очей біжать по товстій мармизі. — Мене зарізали! Люде, мене на смерть зарізали! Кров, кров біжить!
Хлопчаки й назад сахнулися. А Йвась зірвався на ноги й запоясником крутонув, аж криця блиснула.
— Повбиваю, — каже, — усіх! Де моя шабля? Де моя шабля, га?! Ану оддайте, то помилую всіх!
— А се що тут коїться?! — крикнув хтось ізбоку. — Всім стоять!
Озирнувся Івась, а поруч десь узявся парубчак років чотирнадцяти. Вбраний по-козацькому, ще й червоним поясом підперезаний — знати, що не простий чоловік.
— Пане отамане, мене зарізали! — телесується мордань, показуючи розпанахану долоню. — Осьо киші, киші лізуть!
— Заткай жлукто, бевзю, — каже йому парубчак. — Ніхто тебе не зарізав… живий-бо! А ти хто такий? — глянув на Івася. — І чого в одному чоботі?
Зиркнув Івась, а в нього й справді одного чобота чорт має.
— То Барабаш злупив із нього, пане отамане! — озвався хтось із гурту.
— Так се ви що ж, — каже отаман, — гуртом на нього навалилися, еге?
Хлопчаки мовчали.
— Усі на одного?! — питається отаман, а сам на виду аж потемнів.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пекельний звіздар», після закриття браузера.