Читати книгу - "Пекельний звіздар"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Характерник гірко всміхнувся.
— На руках і ногах пальців не хватить, щоб тії віки злічити! Остатній раз бачили його у городі Голу ні, котрий був стольним градом України. А було се перед навалою шереметів, котрі Голунь спалили і на Зарубі розруйнували храм пречистої Панни. Тоді пропав образ Лади, мов крізь землю запався, й навіть волхви та бісуркани думали, що се вже назавжди…
— Він і правда під землю запався, бо мені його мертвий богатир передав, которий на давньому городищі похований! — каже Івась.
Богун похитав головою.
— Ото, певне, хтось із захисників того городища! Як пішли звідти шеремети, то рідня й поховала його, як годиться.
— Там видно, що битва була, — каже Івась. — Я на тім городищі гостряки од стріл знаходив.
— Які вони були? — питається характерник.
— Чудернацькі якісь… із трьома ребрами!
Козуб кивнув.
— То шереметів стріли. Пройшла та навала по всій Україні й на кілька віків узяла її в ярмо… Тільки на Січі зуби поламала. Але то давні діла!..
Старий козак глянув на характерника.
— Та й що все це має означати?
— А те, що настала така пора для Вкраїни, котрої не бувало ще, — каже Богун. — Прийдеться нам, Ганжо, в поле рушати… шкода тільки, що не зараз!
— Що не цієї весни, то правда, — каже характерник.
— А чому б то? — питається рудий козак.
Характерник узяв горня й поналивав усім варенухи.
— А тому що прийти повинен чоловік, которий стане гетьманом усім козакам, — і запорозьким, і городовим… На нього й має вказати сей оберіг.
— Коли ж то буде? — питається Ганжа.
Козуб підняв свою чарку.
— Коли Господь дасть, тоді й буде! Ну, давайте… щоб усім було по сім, а нам — по вісім!
Перехилили вони тії чарки, а Йвась із кухля потяг.
— Ляхи ще сотню жовнірів прислали на Січ, — каже Ганжа. — Заїхали у січове городище, як до себе додому, то Максим он із козаками їх як потурив… Мало до щабель не дійшло!
Кривоніс поставив чарку на стіл.
— Хтіли ляшки свою варту біля порохової комори та скарбниці поставити. А мій курінь саме в городищі вартував. Я до ротмістра, а він і балакати не хоче! У них, бачте, наказ од пана гетьмана коронного! А ти, каже до мене, мугиряко репаний, слухатися повинен!
Усі зареготалися.
— Мене, полковника Кривоноса, мугирякою назвати? Як дав я йому, то він і ноги задер. Його поплентачі до мене, коли ж глянуть, — а хлопці вже мушкети на них понаводили! Коли ж і кошовий іде. Звелів ляшкам забиратися з Січі, бо за угодою можуть вони лише на Хортиці стояти!
— Розперезалися ляхи… гуляють не в свою голову! — буркнув Ганжа.
— Наливайка на них немає! — укинув Івась, догризаючи поросячу ніжку.
Усміхнулися всі, та якось невесело.
— Гаразд, — підводячись, каже характерник, — підемо ми… Коли що, то знаєте, де нас шукати!
— То він у тебе живе? — питається Кривоніс.
Характерник надів шапку і шаблю взяв під пахву.
— Та невдовго йому на Січі пробувати! Певне, скоро прийдеться рушати нам у дорогу… й сам не знаю, куди!
— Ну, то нехай береже тебе Господь і Матір Божа, Пречиста Лада! — каже Кривоніс до Івася.
А той уклонився мовчки, та й подалися вони надвір.
Жеребці надворі вже застоялися й аж конов'язь гризли од нетерплячки.
— Та постій же, чортів сину! — каже Івась гнідому, вилазячи у сідло. — Оцеє напхавсь поросятиною — насилу до стремена дістаю!
— Ну що, — каже характерник, коли вони заїхали у січову браму, — втямив, з ким то ми балакали?
Івась кивнув.
— А певно!
— То з ким?
— Хто ж Ганжі, Богуна та Кривоноса не знає! Се ж перві лицарі на Вкраїні. Не був би я козак, якби за них не чув.
— Як треба буде, то вони завжди у пригоді тобі стануть, — каже характерник. — Бо й вони служать тому ділу, що й ми оце з тобою! Второпав?
— Авжеж, — каже Івась.
— Ну, то начувайся!
От приїхали вони до стайні та й розсідлали коней. Івась припнув гнідого надворі та почав у стійлі поратися, а Козуб повів
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пекельний звіздар», після закриття браузера.