Читати книгу - "Дев’ять кроків назустріч вітру"

— Я зараз бачу тільки людину, яка мене жаліє! Яка не вірить у мене і навіть боїться про це сказати!

Вона рвучко закрила валізу і рушила геть з кімнати. Гектор так заціпеніло і стояв.

Свій стан Рута описати не могла. Вона ніколи не вірила, що таке колись може відбутись, і щойно таке, власне, відбулось. Земля йде з-під ніг — ось що відбувалось. Жінка не вірила, що пішла від Гектора. Геть. Уперше за стільки років. Сьогоднішній ранок зовсім не провіщав таких подій.

Тепер вона їхала в своїй машині кудись, аби просто їхати. Найгірше було в цій ситуації те, що вона щиро вірила в свої слова. Їй боліло. Вона почувалася нікчемою, тягарем на шиї Гектора. Він чітко дав зрозуміти, що не вірить у неї, — а таке надзвичайно важко слухати, коли й сама в себе не віриш. А ще й від коханої людини.

Вона ж просто хотіла, щоб Гектор її обійняв і сказав, що все буде добре. Щоб розцілував поцілунками, якими не цілував три дні розлуки… А тепер вона кудись їде, і час від часу десь там глибоко під черепом у неї проблискує думка — а може, ну його все? Може, поїхати на якийсь міст і покінчити зі всім?

Та якось, сама цього не зрозумівши, вона опинилася біля сірих дверей. Постукала в них, і за хвилину їх відчинила Таня, яка все зрозуміла відразу.

А в Бенедикта тим часом все було прекрасно. Він робив те, за чим так сумувала Рута. Він годинами говорив з Анною по телефону, він слухав музику і водив дівчину по різних цікавих місцях, бо не мав грошей, щоб завести в ресторан.

А ще Бенедикт пересвідчувався у тому, що в пансіонаті частіше нікого не було, окрім нього, пані Ярини чи Анни, яка зрідка таки навідувалась сюди і вони годинами говорили на рецепції. Хоча кілька разів йому вдавалось наткнутись в коридорі на Ярона, який стояв біля вікна і когось ніби виглядав.

— Доброго дня вам, пане Яроне, — вітався Бенедикт. — Ви когось чекаєте?

— Чекаю, — хрипів Ярон. — Ти теж її чекаєш… Усі її чекають…

Хлопцю інколи ставало моторошно, проте цікавість брала гору і він не закінчував діалогу на цьому, як то робила, наприклад, пані Ярина.

— Кого чекають?

— Її.

— А хто вона така?

— Вона королева… Ми всі їй покірні… — відповідав Ярон.

Бенедикта це ставило в незручне становище. Він хотів поспілкуватися з дядьком. Він пробував знайти в його словах сенс, бо чоловік був звичайною людиною, хоча й мав ось таку незвичайну звичку — чекати її.

— І довго ви її чекаєте?

— Дуже довго.

— Ну, надіюся, що скоро вона навідає вас, — стенав плечима Бенедикт і йшов далі.

Інколи він бачив іще й Єву, художницю-офіціантку, але з нею ніколи не розмовляв, бо біля вуха дівчини завжди був телефон і вона відчайдушно з кимсь розмовляла. Хоча одного разу, коли він ніс у свою кімнату бутерброди, а вона (вже одягнена в робочу форму) зачиняла двері своєї, дівчина відхилила телефон від вуха і підморгнула йому.

— Крута зачіска.

— Дякую, — усміхнувся Бенедикт.

Найчастіше зі всіх, хто жив у пансіонаті, він спілкувався безпосередньо з його власницею — пані Яриною. Попри те що Анна і Єва йому дали дозвіл на читання книжок, він про кожну питав Ярину. Хоча вона й злісно бурмотіла, що хлопець її зайвий раз турбує, Бенедикт бачив, що жіночці приємно, що з її думкою рахуються.

Але того дня він хотів попросити її про більше.

— Доброго дня вам, — промовив він і помітив, як жінка закотила свої старечі очі. — Я хочу про дещо вас попросити.

Жінка, як завжди, сиділа в кріслі на рецепції, на столі біля неї лежала газета і стояло горнятко з чаєм. Та газету вона не читала, чай не пила, а просто дивилась у телевізор, у якому йшла програма про інспекторку, яка перевіряє умови обслуговування клієнтів у різних закладах. У готелях в тому числі.

— Ух, ненавиджу я цю жінку, — бурмотіла стара, натякаючи на ведучу, власне, інспекторку. Обличчя Ярини пашіло якоюсь необґрунтованою ненавистю.

— Та чому? Мила ведуча, — теж поглядаючи в екран, промовив Бенедикт.

— Так, хлопче, що ти хочеш? Книжки можеш брати, тільки потім постав на місце! — роздратувалась Ярина.

— А я, власне, хочу запитати — чи можу я їх виносити з пансіонату?

— Що? Для чого тобі їх виносити?

— Розумієте, я хочу дати почитати одну книжку своїй знайомій. Вона, власне, і ваша знайома. Це Анна. Але вона тут нечасто буває, тож якщо читатиме лише тут, то це затягнеться на місяці. — промовив хлопець і навипередки зі зміною виразу обличчя старої додав: — Вона хороша дівчина, буде акуратно поводитися з нею і, коли прочитає, поверне.

— Вона хороша дівчина? — пирхнула жінка. — Ти взагалі про ту Анну говориш, що й я?

— Я впевнений у ній, чесне слово.

Жінка тільки засміялась, мовляв «яке наївне дитя», і мовила:

— Ну і що це за книжка?

— «Злочин і кара» Достоєвського, видання 1978 року, — відповів Бенедикт